Читать онлайн книгу "Міжзоряний мандрівник"

Мiжзоряний мандрiвник
Джек Лондон


Зарубiжнi авторськi зiбрання
Роман «Мiжзоряний мандрiвник» – останнiй великий твiр письменника, що був надрукований за його життя (1915). У Сан-Квентiнськiй державнiй в’язницi вiдбувае довiчне ув’язнення колишнiй викладач аграрного коледжу, професор Дарел Стендiнг. Вiн потрапив за грати через вбивство колеги з ревнощiв.

В’язничнi наглядачi, караючи його за непокiрнiсть, щоразу зашнуровують Дарела в брезентову «пекельну сорочку» – рiзновид в’язничних тортур, що може викликати серцевий напад. Навчившись упадати в транс, пiд час тортур Стендiнг мандруе свiтами своiх колишнiх життiв: вiд доiсторичних часiв до початку ХХ столiття. Чекаючи на страту, Дарел Стендiнг стае живим уособленням принципу – найсильнiшим у людинi е ii дух, який залишаеться навiть тодi, коли матерiальне тiло вмирае.





Джек Лондон

Мiжзоряний мандрiвник



© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019




Роздiл І


Цiле життя я мав якiсь невиразнi спогади про iншi часи та iншi мiсця. Я вiдчував, що в менi живе не одна, а кiлька осiб. О, читачу мiй, повiр, що це вiдчуття е й у тебе. Позирни назад, у минуле, i ти згадаеш, що воно – частка досвiду твого дитинства. Ти ще тодi не визначився, не викристалiзувався. Ти був ще пластичний: душа – мiнливий плин, а свiдомiсть i особистiсть – у процесi формування… так, формування i забування.

Ти багато позабував, читачу, але цi рядки невиразно нагадають тобi далекi туманнi видива iнших часiв та iнших краiн, видива, до яких прикутi були твоi дитячi очi. Тепер вони здаються тобi снами. Нехай це будуть сни, що тобi снились тодi, але звiдки ж iхнiй змiст? У снах химерно переплiтаються тiльки знайомi нам речi. Змiст найдивовижнiших снiв наших – це змiст нашого досвiду. Дитиною, малою дитиною, ти падав увi снi з великоi висоти, лiтав у повiтрi, мов крилата iстота; тебе переслiдували якiсь павуки та багатоногi болотянi плазуни; ти чув iншi голоси, бачив iншi обличчя, знайомi, як привиддя кошмарiв, споглядав схiд i захiд сонця, зовсiм вiдмiнний вiд того, який тобi доводилося будь-коли бачити.

Отi дитячi сни – це ж i е хвилиннi проблиски iнших свiтiв, iнших життiв, тих речей, що ти iх нiколи не бачив на свiтi, де ти тепер живеш.

А звiдки ж вони? Цi iншi життя?.. Цi iншi свiти?.. Можливо, коли ти прочитаеш те, що я маю написати, ти дiстанеш вiдповiдь на цi бентежнi запитання, що я поставив тобi i що ти сам собi ставив, ще й не читавши цих рядкiв.

Вордсворт[1 - Вордсворт, Вiльям (1770–1850) – англiйський поет-романтик. Вашiнгтон, Джордж (1732–1799) – видатний американський полiтичний дiяч, перший президент США. Замолоду багато подорожував.] знав. Вiн не був нi ясновидець, анi пророк. Вiн був звичайнiсiнька людина, така, як ти, як i всяка iнша. Те, що вiн знав, те знаеш i ти, i кожен знае. Тiльки вiн дуже влучно визначив це в одному мiсцi, що починаеться словами: «Не ясно явлене i не цiлком забуте».

І справдi, в’язниця покривае своею тiнню нас, новонароджених iстот, i надто швидко ми все забуваемо. А все-таки iз самого малку ми пам’ятаемо iншi часи й iншi мiсця. Ще безпорадними немовлятами, спроможними тiльки сидiти на руках або рачкувати на пiдлозi, ми ввi снi лiтали в повiтрi. Ми терпiли муки кошмарних снiв, жахаючись чогось темного й страшного. Щойно на свiт народившись, ми ще не маемо жодного досвiду, а проте вже знаемо страх; ми народилися з ним, з пам’яттю про нього, а пам’ять – це досвiд.

Щодо мене самого, то ще в тому нiжному вiцi, коли я самим лише криком виявляв, що хочу iсти чи спати, – навiть тодi я вже знав, що я – мiжзоряний мандрiвник. Моi уста ще не вмiли вимовити слова «король», а я напевне знав, що був колись королевичем, добре пам’ятав, що був i рабом, i сином раба, i носив на шиi залiзного нашийника.

Навiть бiльше. У три, чотири, п’ять рокiв я ще не був «я». Я ще тiльки формувався, мiнливий дух ще не застиг у тiй формi, що склалася з мого власного тiла, часу й мiсця. Усе те, чим я був протягом багатьох тисяч життiв, що вирувало в менi та гальмувало процес формування, силкуючись утiлитися в мене й стати мною.

Нiсенiтниця, правда? Проте пам’ятай, читачу, що з тобою я сподiваюся полинути в далекi простори й далекi часи, – пам’ятай, що я багато про це думав, що кривавими ночами, серед поту й мороку, якi роками огортали мене, я був на самотi зi своiми iншими «я», бачив iх i розмовляв iз ними. Я пройшов крiзь пекло всiх своiх iснувань, щоб принести тобi знання, щоб подiлитися ним iз тобою, коли ти затишноi години читатимеш цi моi друкованi сторiнки.

Отже, вертаюсь до того, що я вже сказав. У три, чотири, п’ять рокiв я був ще не «я». Я тiльки ставав ним, застигаючи у формi свого тiла, i могутне, невитравне минуле обробляло ту сумiш, з якоi я кристалiзувався, i визначало форму, якоi я мав набути.

Коли я вночi кричав зi страху перед тим, чого ще не знав i не мiг знати, то це кричав не мiй голос. Так само й тодi, коли я по-дитячому гнiвався, смiявся й любив. Іншi голоси кричали в моему голосi, голоси чоловiкiв та жiнок, що жили колись, голоси незчисленних привидiв моiх предкiв. До мого гнiвного крику домiшувався рев звiрiв, ще давнiших, нiж гори, а в моему дитячому несамовитому голосi, в моiй шаленiй лютi вiдгуком лунали дикi й безглуздi крики потвор, що жили за первiсних часiв, ранiше за Адама, ранiше за геологiчнi епохи.

Ось я й виказав свою таемницю! Слiпа лють! Вона мене загубила в теперiшньому життi. Через неi за кiлька тижнiв мене виведуть iз цiеi камери, на високий хиткий помiст, прикрашений добре всуканим мотузом. Там мене повiсять за шию, i я висiтиму, аж доки визiвну дух. Слiпа лють завжди губила мене в усiх моiх попереднiх iснуваннях. Це страшна, фатальна спадщина ще вiд первiсних слизуватих iстот прадавнього свiту.

Проте час уже менi вiдрекомендуватися вам. Насамперед я не дурень i не божевiльний. Я хочу, щоб ви це знали, бо не повiрите тому, що я намiряюся вам оповiсти. Я – Дерел Стендiнг. Дехто з вас, прочитавши цi рядки, вiдразу згадае мене. Але бiльшiсть мене не знае, i я повинен пояснити iм, хто я такий. Вiсiм рокiв тому я був професором агрономii в сiльськогосподарському коледжi Калiфорнiйського унiверситету.

Вiсiм рокiв тому маленьке сонне унiверситетське мiстечко Берклi було приголомшене вбивством професора Гескела в однiй з лабораторiй гiрничого факультету. Убивцею був Дерел Стендiнг.

Оце ж я й е той самий Дерел Стендiнг. Мене спiймано на гарячому. Не буду розводитись тепер, хто винен, а хто нi. Це справа особиста. Рiч у тiм, що в нападi слiпоi жахливоi лютi, що вiками прокляттям тяжiла над моiм життям, я вбив свого колегу – професора Гескела. Суд установив, що це зробив я, i я беззастережно погодився з вироком.

Нi, мене не засудили до шибеницi. Мене скарали на довiчне ув’язнення. Тодi я мав тридцять шiсть рокiв, а тепер менi сорок чотири. Цi промiжнi вiсiм рокiв я пробув у в’язницi штату Калiфорнiя в Сан-Квентiнi. З них п’ять рокiв я просидiв у цiлковитiй темрявi. Тут це називають самотинним ув’язненням, а тi, хто його спiзнав, кажуть, що це смерть за життя. Проте упродовж п’яти рокiв перебування в могилi я зумiв досягти такоi волi, якоi мало хто скуштував. Найсамiтнiший iз в’язнiв, я пiдкорив собi не лише весь свiт – я пiдкорив також i час. Вони замурували мене на якихось там нiкчемних кiлька рокiв i, самi того не знаючи, дали менi простiр вiкiв. Завдяки Еду Мореловi я цiлi п’ять рокiв блукав мiж зоряними просторами. Але про Еда Морела буде осiбна мова. Я про нього оповiм згодом. Менi треба так багато всього оповiсти, що я не знаю навiть, iз чого почати.

Отже, почну спочатку. Народився я в штатi Мiннесота. Моя мати була дочкою емiгранта-шведа. Їi iм’я – Гiльда Тунесон. Батько, Чонсi Стендiнг, походив iз давнього американського роду. Вiн знав свiй рiд, починаючи з Альфреда Стендiнга, законтрактованого наймита – чи раба, коли хочете, – якого вивезли з Англii на плантацii Вiрджiнii ще перед тим, як молодий Вашiнгтон мандрував по хащах Пенсiльванii.

Син Альфреда Стендiнга брав участь в американськiй Революцii, а онук – у вiйнi 1812 року[2 - Вiйна 1812 року – мiж США та Англiею.]. Вiдтодi не було жодноi вiйни, до якоi не мали б причетностi Стендiнги. Я, останнiй iз них, що незабаром помру, не лишивши нащадкiв, бився простим солдатом на Фiлiппiнах у нашiй останнiй вiйнi[3 - У нашiй останнiй вiйнi. – Йдеться про вiйну 1901 року, унаслiдок якоi США придушили Фiлiппiнську республiку.]. Тодi, в найпишнiшому розквiтi своеi кар’ери, я вiдмовився вiд посади професора в унiверситетi Небраски. Їй-богу, коли я вiдмовився вiд посади професора, мене призначали деканом сiльськогосподарського коледжу. Мене, що мандруе серед зоряних просторiв, кривавого заблуду, вiчного Каiна, войовничого жерця давнiх часiв, мрiйника-поета забутих вiкiв, яких нема на сторiнках iсторii, написаноi людською рукою.

І ось я сиджу iз закривавленими руками в камерi смертникiв Фолсомськоi в’язницi та чекаю дня, визначеного механiзмом держави, коли ii слуги зiпхнуть мене туди, де, як вони охоче вiрять, тiльки морок i темрява, – темрява, якоi вони так бояться; темрява, сповнена страшних примар; темрява, вiд якоi вони, скиглячи й лементуючи, тiкають до вiвтарiв богiв, що iх за подобою людською створив iхнiй страх.

Нi, не бути менi вже нiколи деканом жодного сiльськогосподарського коледжу. А я ж так добре знаю сiльське господарство! Воно – мiй фах. Менi здаеться, що я народився, рiс i вчився задля нього. Я опанував його досконало. Воно – мiй генiй. Я можу на око сказати, скiльки вiдсоткiв жиру в молоцi кожноi корови, i бебкокський прилад пiдтвердить, що я не помилився. Менi досить лише глянути на ландшафт, не придивляючись до землi, щоб знати вартiсть i вади грунту. Менi не треба лакмусового паперу, щоб визначити, чи мае вiн у собi кислоти, а чи луг. Ще раз кажу: щодо наукового ведення сiльського господарства я не мав i не маю рiвного. А проте держава, тобто сукупнiсть усiх громадян, гадае, нiби всi моi знання можна загасити вiчною темрявою. Нiби за допомогою звичайного мотуза, накинутого на шию, i раптового поштовху можна загасити ту мудрiсть, що призбирувалася в менi тисячорiччями й визрiла ще задовго до того, як на ланах Троi кочiвнi пастухи почали пасти отари.

А кукурудза! Хто ще так знае кукурудзу, як я? Моi дослiди у Вiстарi збiльшили рiчний врожай в округах Айови на пiвмiльйона доларiв. Це вже доконаний факт – чимало фермерiв, що тепер iздять автомобiлями, знають, кому вони цим завдячують. А та молодь, стрункi дiвчата i ясночолi юнаки, якi сидять над шкiльними пiдручниками, – чи спадае iм на думку, що це я своiми дослiдами на кукурудзi у Вiстарi дав iм змогу здобувати середню освiту?

А фермерське господарство! Я знаю кожний марно зроблений рух, навiть не вивчаючи iх iз кiноплiвки, – однаково, чи то буде вся ферма, чи тiльки робiтник на фермi, чи план будови, чи розклад працi для фермерських робiтникiв. Цiй справi допомагають моi таблицi та книжки-порадники. І я впевнений, що в цю саму хвилину, перед тим як викурити на нiч останню люльку, сотнi тисяч фермерiв морщать чоло над розгорнутими сторiнками моiх книжок. Проте моi знання настiльки вищi за таблицi, що менi досить оком скинути на людину, аби визначити ii нахили, здiбностi та показник затрати енергii.

Тепер я мушу скiнчити цей перший роздiл свого оповiдання. Уже дев’ята година. У вiддiленнi смертникiв це означае – гасити свiтло. Ось я чую кроки вартового, що тихо ступае гумовими пiдошвами. Вiн iде лаятися, що в мене й досi горить лампа. Наче лайка того, хто житиме далi, щось важить для засудженого на страту!




Роздiл ІІ


Я – Дерел Стендiнг. Незабаром мене виведуть звiдси й повiсять. Проте доти я ще встигну написати те, що хочу оповiсти на цих сторiнках про iншi часи й iншi мiсця.

Пiсля присуду мене вiдправили до Сан-Квентiнськоi в’язницi доживати решту днiв мого «природного життя». Виявилося, що я невиправний. Невиправний – це жахлива людська iстота, принаймнi з погляду тюремноi психологii. Я став невиправний, бо ненавиджу марну витрату сили, а моя в’язниця, як i всi в’язницi у свiтi, була скандальним i образливим прикладом такоi витрати. Мене призначили в джутову майстерню. Тут марнотратство працi доходило просто до злочину. Мене це дратувало, я не мiг на таке дивитися байдуже. Бо й справдi моiм фахом було усувати даремну витрату сили. Ще до того, як почали застосовувати пару й паровi машини, щонайменше три тисячi рокiв тому, мене гноiли у в’язницi стародавнього Вавiлону, i повiрте менi, я кажу вам щиру правду, – у тiй в’язницi ми працювали на ручних верстатах далеко продуктивнiше, анiж в’язнi в майстернях Сан-Квентiну на парових машинах.

Менi була гидка ця злочинно марна витрата сил. Я обурювався. Намагався показати своiм тюремникам десяткiв зо два продуктивнiших способiв. Вони склали рапорт, i мене вкинули в карцер i позбавили свiтла та iжi. Вийшовши звiдти, я спробував був пристосуватись до хаотичноi й непродуктивноi роботи в майстернi. Проте знов обурився. І знову – карцер та ще пекельна сорочка. Дурнi тюремники глузували з мене, знущалися й били бiльше, нiж iнших в’язнiв. Їм якраз вистачало розуму збагнути, що я вiдрiзняюся вiд них i не такий дурний, як вони.

Я витерпiв два роки такого безглуздого переслiдування. Який то жах бути зв’язаним i вiдданим на поталу щурам. Цими щурами були моi брутальнi тюремники. Вони точили мiй розум, гризли найтоншi нерви мого тiла й моеi свiдомостi. Колись давно я вiдважно боровся, але в теперiшньому моему життi я вже не був вояком. Я був фермер, агроном, прив’язаний до своеi кафедри професор, раб лабораторii; я цiкавився тiльки грунтами та збiльшенням iх продуктивностi.

Я бився на Фiлiппiнах, бо цього вимагала традицiя: Стендiнги повиннi воювати. Проте в мене не виявилось вiдповiдного хисту. Надто безглуздо було вганяти свинцевi кулi в тiла маленьких темношкiрих людей. Кумедно було дивитись, як наука ганьбить своi здобутки та розум своiх винахiдникiв задля такоi мети.

Як я вже казав, тiльки скоряючись традицii Стендiнгiв, я пiшов на вiйну й переконався, що не здатен воювати. Переконалися й моi начальники, бо призначили мене писарем квартирмейстера. Отак цiлу iспано-американську вiйну я провоював писарем коло столу.

Отже даремна витрата сил у майстернях доводила мене до сказу не як колишнього вояка, а саме як мислителя; за це й переслiдували мене тюремники, за це й зарахували до невиправних. Мiй розум працював, i мене карали за його працю. Моя невиправнiсть мала такий розголос, що начальник в’язницi Есертен викликав мене до себе в канцелярiю i почав умовляти. Я сказав йому:

– Це ж безглуздя, шановний начальнику, гадати, нiби вашi тюремники, цi щури-гнобителi, можуть вибити з мого мозку те, що для мене ясне й певне. Уся органiзацiя цiеi в’язницi безглузда! Ви – полiтик. Ви вмiете плести полiтичнi iнтриги з гультяями, що сидять по сан-франциських шинках, та здобувати негiдникам тепленькi мiсця, такi, як оце ви посiли. Та ви не годнi сплести доброго джута. Вашi майстернi на п’ятдесят рокiв вiдстали.

Чи варто переказувати цю тираду? Бо то справдi була тiльки тирада. Я показав йому, що вiн дурний, а вiн iз цього переконався, що мене годi виправити.

Дайте собацi погане прiзвисько, то… ви ж знаете приказку. Отже, начальник в’язницi Есертен остаточно закрiпив за мною назву невиправного. Не раз провини iнших в’язнiв звалювали на мене, i я приймав за них кару; мене кидано в карцер, на хлiб i воду, або пiдвiшувано за великi пальцi так, щоб ногами я тiльки ледь торкався пiдлоги, на довгi години, що видавались менi довшими, нiж кожне з колишнiх моiх життiв.

Розумнi люди бувають жорстокi. А дурнi люди – жорстокi до нестями. Усi тюремники: вiд начальника й до останнього наглядача – були тупi потвори. Послухайте, що вони зi мною зробили. У тюрмi був один в’язень-поет – справжнiй виродок iз безвiльним пiдборiддям i широким чолом. Вiн потрапив сюди за фальшування грошей. Вiн був боягуз! Донощик! Стукач! Трохи загострi слова, як на професора агрономii, але той професор навчиться ще й не таких слiв, якщо замурувати його в тюрму на все життя!

Поета-фальшивника звати було Сесiль Вiнвуд. Суджено його не вперше, але тому, що вiн скавучав, як нiкчемне цуценя, останнього разу його засудили тiльки на сiм рокiв. Добра поведiнка могла скоротити йому й цей термiн. Мене засудили на все життя. Проте цей плюгавий виродок, щоб вигадати собi кiлька нiкчемних рокiв волi, домудрувався додати чималу частку вiчностi до мого й так довiчного ув’язнення.

Я оповiм по черзi, як розвивалися подii, хоч сам лише згодом довiдався про них. Цей Сесiль Вiнвуд, щоб запобiгти ласки старшого наглядача, а вiдтак i начальника тюрми, департаменту помилувань i самого губернатора Калiфорнii, вигадав, нiби в’язнi задумали втечу. Тепер запам’ятайте собi три речi: 1) Сесiля Вiнвуда ненавидiли його товаришi-арештанти. Жоден iз них не побився б з ним у заклад навiть на унцiю тютюну у ловах блощиць, що було найулюбленiшою розвагою серед в’язнiв; 2) я був собакою з поганим прiзвиськом; 3) для того, що Сесiль Вiнвуд задумав, йому потрiбнi були собаки з поганими прiзвиськами, довiчно ув’язненi, запеклi й невиправнi.

Проте довiчно ув’язненi також його ненавидiли, i коли вiн прийшов до них зi своiм планом масовоi втечi з тюрми, вони зареготали йому в вiчi й вiдвернулись, вилаявши його, бо знали, що вiн стукач. Та врештi-решт вiн таки пошив iх у дурнi, цих сорок чоловiк, найрозумнiших i найхитрiших з усiх в’язнiв. Вiн приходив до них раз у раз, торочив про те, як багато може зробити, маючи довiру в канцелярii тюрми й дозвiл брати лiки з в’язничноi аптеки.

– Доведи, – сказав йому горянин Бiл Годж, прозваний Довгалем, довiчно ув’язнений за пограбування поiзда. У в’язницi вiн палав одним бажанням, одною думкою – будь-що видертися звiдси й убити свого спiвучасника за те, що той усю провину склав на нього.

Сесiль Вiнвуд погодився. Вiн заявив, що тiеi ночi, на яку буде призначена втеча, вiн зможе приспати вартових.

– Чого варте твое базiкання! – зауважив на це Довгаль Бiл. – Нам треба доказiв. Дай сю нiч снотворного котромусь iз вартових. Хоч би й Барномовi. Вiн – наволоч. Учора побив цього недоумкуватого китаягу, хоч i не був черговий. Вiн чергуе сьогоднi вночi. Дай йому снотворного, нехай його виженуть. А як тобi це вдасться, тодi поговоримо.

Усе це розповiв менi Довгаль Бiл згодом, коли ми сидiли в карцерi. Сесiль Вiнвуд не пристав на його вимогу, мовляв, йому потрiбен час, щоб роздобути в аптецi снотворне. В’язнi погодились чекати, i за тиждень вiн заявив, що все готове. Сорок загартованих людей, засуджених на довiчне ув’язнення, стали дожидатися, коли Барном засне на чергуваннi. І вiн справдi заснув. У такому станi його застали й звiльнили зi служби.

Певна рiч, це переконало довiчно ув’язнених. Залишилося ще привернути до себе старшого наглядача. Сесiль Вiнвуд щодня доповiдав йому, як iде пiдготовка до втечi, геть усе до найменших подробиць вигадуючи.

Старший наглядач також вимагав доказiв, i Вiнвуд подав iх. Докладно я дiзнався про це тiльки через рiк, так повiльно розкриваються таемницi тюремних iнтриг.

Вiнвуд заявив, нiби сорок чоловiк, якi цiлком йому довiряють, готуючись до втечi, здобули у в’язницi таку силу, що пiдкупленi вартовi вже доставляють iм автоматичнi револьвери.

– Доведи! – мабуть, зажадав старший наглядач.

І поет-фальшивник довiв! Тюремна пекарня працювала й уночi. Один в’язень, пекар iз нiчноi змiни, був стукач, i Вiнвуд знав про це.

– Цiеi ночi, – сказав Вiнвуд старшому наглядачевi, – Самерфейс принесе дванадцять автоматичних револьверiв 44-го калiбру, а як знову чергуватиме, то принесе набоi. Револьвери вiн передасть менi в пекарнi. У вас там е добрий шпиг – вiн завтра усе вам доповiсть.

Цей Самерфейс, наглядач, був родом селянин з округи Гамболт, дужий, добродушний простак, вiн був не вiд того, щоб чесно заробити який долар, потайки приносячи в’язням тютюн. Тiеi ночi, повернувшись iз Сан-Францiско, вiн принiс iз собою п’ятнадцять фунтiв добрячого тютюну. Вiн i ранiше його приносив i завжди передавав Сесiлю Вiнвудовi. Так i цього разу, нiчого не пiдозрюючи, вiн передав йому в пекарнi пакунок. У тому великому, загорнутому в папiр пакунку був тiльки невинний тютюн. Пекар-стукач iз свого сховку бачив, як Вiнвуд узяв той пакунок, i другого ранку доповiв про це старшому наглядачевi.

Тим часом занадто жвава фантазiя поета-фальшивника не знала стриму, i за цей його грiх я заплатив п’ятирiчною iзоляцiею та потрапив у самотинну камеру, де оце пишу. Тодi я нi про що не знав. Я нiчогiсiнько не знав навiть про план масовоi втечi з в’язницi, що в нього Вiнвуд утягнув сорок чоловiк. Не тiльки я, але й вони нiчого не знали. Їм i на думку не спадало, що вiн провокуе iх, а старший наглядач також не знав, що його обдурено. Найбезневиннiший з усiх був Самерфейс. На своему сумлiннi вiн мав хiба лише те, що потайки приносив в’язням тютюн.

Проте вернiмось до цiеi безглуздоi, небезпечноi i мелодраматичноi Вiнвудовоi вигадки. Уранцi, зустрiвшись iз старшим наглядачем, вiн трiумфував. Уява його зiрвалася з припони.

– Ну що ж, – почав тюремник, – пакунок передано так, як ти сказав.

– І цього вистачило б, щоб висадити в повiтря пiв тюрми, – заявив Вiнвуд.

– Чого вистачило б? – перепитав старший наглядач.

– Динамiту й детонаторiв, – плiв далi цей дурень. – Тридцять п’ять фунтiв усього. Ваш шпиг бачив, як Самерфейс вiддавав пакунок менi.

Тут старший наглядач, певно, мало не вмер на мiсцi, i я цiлком його розумiю. Лишень подумати – тридцять п’ять фунтiв динамiту в тюрмi!

Кажуть, що капiтан Джемi – так прозвали старшого наглядача – сiв i схопився руками за голову.

– Де ж той динамiт? – скрикнув вiн. – Менi його треба. Мерщiй веди мене туди!

Сесiль Вiнвуд побачив, що перебрав мiри.

– Я сховав динамiт, – збрехав вiн. Йому нiчого iншого й не залишалося робити. Бо то ж був тютюн у маленьких пачках, i вiн звичайним способом швидко розiйшовся серед в’язнiв.

– Дуже добре зробив, – сказав капiтан Джемi, уже опанувавши себе. – Ходiмо негайно до того сховку.

Та куди ж його йти, коли нiде нiякого динамiту не сховано? Вiн iснував тiльки в уявi негiдника Вiнвуда.

У великих тюрмах, таких як Сан-Квентiн, завжди знайдеться чимало закуткiв, де що завгодно можна сховати. Вiнвуд вiв навмання капiтана Джемi i, мабуть, гарячково шукав виходу.

Як потiм капiтан Джемi доповiдав в’язничнiй управi i як свiдчив сам Вiнвуд, дорогою вiн сказав, що я допомагав йому ховати динамiт.

Я щойно вийшов iз карцера, де пробув п’ять дiб i з них вiсiмдесят годин у пекельнiй сорочцi. Навiть моi тупоголовi тюремники бачили, що я дуже знесилiв i не можу працювати в майстернi. І ось мене, якому дали цiлий день оклигувати вiд страшноi кари, мене названо спiвучасником, що допомагав ховати тридцять п’ять фунтiв вигаданоi вибухiвки!

Коли Вiнвуд привiв капiтана Джемi на мiсце вигаданого сховку, там, звiсно, нiчого не знайшлося.

– Боже мiй! Стендiнг ошукав мене! – удавано вжахнувся Вiнвуд. – Вiн витяг динамiт i переховав десь в iнше мiсце.

У старшого наглядача вихопився вигук, трохи енергiйнiший, нiж «боже мiй». Киплячи з лютi, хоч зовнi й спокiйний, вiн привiв Вiнвуда до себе в канцелярiю, замкнув дверi й немилосердно налупцював. Про це довiдалася тюремна управа. Проте вже згодом. А поки що Вiнвуд, навiть коли його бито, не переставав клястися, що каже правду.

Що мав робити капiтан Джемi? Вiн був певен, що тридцять п’ять фунтiв динамiту заховано десь у тюрмi, що сорок найодчайдушнiших довiчно ув’язнених усе приготували до втечi. Вiн викликав Самерфейса на допит, i той запевняв, що в пакунку був самий тютюн. Проте Вiнвуд знову поклявся, що то був динамiт, i йому повiрили.

Саме тепер я з’являюся на кiн або радше… сходжу з кону, бо мене позбавили i сонця, й денного свiтла i знову вкинули в карцер, до одиночноi камери, де мене гноiли п’ять рокiв без сонця i денного свiтла.

Я був спантеличений. Я тiльки-но вiдбув кару i змордований лежав у звичайнiй камерi, як мене раптом схопили та й знову вкинули до карцеру.

– Тепер хоч ми й не знаемо, де динамiт, та небезпеки нема, – сказав Вiнвуд капiтановi Джемi. – Стендiнг едина людина, що знае, де вiн, а з карцера вiн нiкому не годен буде нiчого переказати. В’язнi готовi до втечi. Ми можемо захопити iх на гарячому. Вiд мене залежить призначити час. Я скажу, що о другiй годинi ночi вся варта спатиме, а сам повiдмикаю дверi й пороздаю iм револьвери. І якщо о другiй годинi вночi ви не знайдете всiх сорок, яких я вам назвав, одягненими й готовими до втечi, то можете до кiнця моеi кари тримати мене в одиночнiй камерi. А коли Стендiнг i всi сорок будуть мiцно замкненi в карцерi, то в нас буде доволi часу, щоб вiдшукати динамiт.

– Навiть якщо доведеться по цеглинi розiбрати всю в’язницю! – втiшився капiтан Джемi.

Усе це сталося шiсть рокiв тому. Динамiту, звiсно, не знайшли, хоч, шукаючи його, справдi тисячу разiв перетрусили всю в’язницю. Проте начальник в’язницi Есертен до останнього дня своеi служби вiрив у його iснування.

А капiтан Джемi, що й досi там за старшого наглядача, i тепер ще впевнений, що динамiт десь заховано. Не далi як учора вiн приiздив iз Сан-Квентiну до Фолсому i ще раз намагався вмовити мене, щоб я викрив таемний сховок. Я знаю, що вiн полегшено зiтхне аж тiльки тодi, коли мене повiсять.




Роздiл ІІІ


Цiлий той день я лежав у карцерi й сушив собi голову: за вiщо мене знову так несподiвано карають. Я мiг дiйти тiльки одного висновку: мабуть, якийсь стукач, запобiгаючи ласки в начальства, звiв на мене наклеп, нiбито я порушив тюремнi правила.

Тим часом капiтан Джемi невимовно хвилювався, чекаючи ночi, а Вiнвуд дав знати сорока довiчно ув’язненим, щоб вони були готовi до втечi. Близько другоi години ночi всi в’язничнi вартовi разом iз денною змiною, що повинна була б спати, дiстали певну iнструкцiю. І рiвно о другiй вони кинулись по камерах, де сидiли сорок довiчно ув’язнених. Дверi повiдмикали одночасно, i виявилося, що всi сорок чоловiк, яких назвав Вiнвуд, стоять одягненi, кожен бiля своiх дверей. Це, звiсно, доводило правдивiсть того павутиння брехнi, що ним поет-фальшивник обснував капiтана Джемi. Усiх сорок в’язнiв спiймано на гарячому, коли вони намiрялися втiкати. Даремно всi вони потiм в один голос запевняли, що план утечi вигадав Вiнвуд. В’язнична управа була впевнена, що вони брешуть, аби себе врятувати.

Такоi ж думки був i департамент помилувань, бо не спливло й трьох тижнiв, як Сесiля Вiнвуда, фальшивника й поета, найпiдлiшого з усiх людей, випустили на волю. Так, одиночна камера, виправняк, як ii називають в’язнi – це добра школа фiлософii. Нема такоi людини, щоб прожила в нiй кiлька рокiв i не втратила своiх найдорожчих iлюзiй та мрiй. Правда вiчна, – навчали нас; злочин неодмiнно викриеться. Гаразд, ось вам приклад того, що це не так, що злочин не завжди викриваеться. Старший наглядач, начальник в’язницi, уся в’язнична управа вiрять i досi, нiби динамiт десь лежить схований, тодi як насправдi це вигадка звироднiлого гарячкового мозку Сесiля Вiнвуда. Проте вiн живе, а я, найбезневиннiший з усiх, за кiлька коротких тижнiв зiйду на помiст.

Тепер я оповiм, як сорок довiчно ув’язнених несподiвано порушили тишу моеi карцерноi могили. Надвiрнi дверi, що виходили в коридор, iз грюком вiдчинилися й збудили мене.

«Якийсь новий бiдолаха, – подумав я i додав за хвилину. – Ну й дiстаеться ж йому!», коли з коридора долинув тупiт, глухi удари, болiснi зойки, страшна лайка i шурхiт, бо в’язнiв волокли по пiдлозi. Бачте, усiх сорок осiб дорогою сюди жорстоко били.

Однi за одними грюкали дверi, i когось укидали до камери. Без кiнця приводили вартовi своiх замучених жертв, i без кiнця вiдчинялися дверi й поглинали закривавлених людей, винних тiльки в тому, що прагнули волi й поривались до неi.

Авжеж, коли я згадую те все, то бачу, що треба бути справдi фiлософом, щоб рiк у рiк терпiти такi страхiття! І я став фiлософом. Вiсiм рокiв я терпiв тортури тюремникiв, i тепер, коли iм не пощастило анiяк позбутися мене, вони вдалися до державного механiзму, щоб накинути менi зашморга на шию й задушити мене вагою власного тiла. О, я знаю авторитетну думку експертiв, що, раптово падаючи в яму, жертви скручують собi в’язи. Проте жертви, як той шекспiрiвський мандрiвник, нiколи не повертаються, щоб заперечити це. А ми, в’язнi, знаемо такi випадки, коли жертви мовчать i в тюремних склепах, хоч в’язи iм i не скручено.

Цiкава це рiч – вiшання людей. Я сам нiколи не мав нагоди таке бачити, але менi оповiдали всi подробицi тi, кому доводилося, може, разiв iз десять бути при тому. Отже, я добре знаю, що на мене чекае. Скутий за руки й за ноги, iз зашморгом на шиi я стоятиму над ямою; чорний каптур закриватиме менi лице. Я падатиму вниз, аж доки мотуз не натягнеться i не спинить швидкого падiння мого тiла. Тодi навколо мене зберуться лiкарi, й один за одним будуть вилазити на ослiн. Обхопивши мене руками, щоб я не гойдався, як вагадло, прикладатимуть вухо менi до грудей i слухатимуть, як стихае й перестае битися серце… Часом минае двадцять хвилин, поки воно зовсiм спиниться. Як бачите, вони науковим способом переконуються, що людина справдi вмирае, коли ii повiсити.

Я все-таки ухилюся трохи вбiк вiд своеi розповiдi та поставлю суспiльству одне-два запитання. Я маю на це право, бо ж незабаром мене виведуть i повiсять.

Коли в’язи в жертви скручують за допомогою цiеi хитроi споруди iз зашморга й вузла, докладно розрахувавши спiввiдношення ваги жертви з довжиною мотуза, то навiщо ж тодi перед тим накладати на руки кайдани? Суспiльство як таке не може вiдповiсти на це запитання. А я знаю навiщо, як знае кожен аматор, що хоч раз брав участь у лiнчуваннi. Вiн бачив, як жертви скидали руки вгору й хапалися за мотуз, щоб послабити зашморга, що душив iх, i набрати в груди повiтря.

Я хочу поставити й друге запитання самовдоволеним, ошатним членам суспiльства, якi нiколи не спускалися до пекла. Навiщо голову й лице жертви затуляють чорним каптуром, перше нiж скидати ii вниз? Не забувайте, що невдовзi мене також накриють чорним каптуром, отже, я маю право питати. Може, мiй ошатний громадянине, вашi псяюри-кати бояться побачити жах на обличчi жертви, жах перед вчинком, що вони роблять для вас i з вашого наказу?

І прошу вас, не забувайте, що я питаю про це не тисяча двохсотого року по Христi, i не за часiв Христових, i не за двадцять сторiч до Христа. Мене мають повiсити тепер, 1913 року по Христi, i я питаю вас, тих, що вважають себе за послiдовникiв Христових, вас, чиi псяюри-кати поведуть мене i затулять менi лице чорним каптуром, бо не насмiляться глянути на той жах, що вони чинять менi, поки я ще буду живий!

Та вернiмось до того, що робилося в карцерi. Коли вийшов останнiй тюремник i надвiрнi дверi зачинилися за ним, сорок замордованих i обдурених людей почали перемовлятися. Проте одразу один iз довiчно ув’язнених, велетень-матрос Вiтрило Джек, голосно гримнув на всiх, вимагаючи тишi, щоб зробити перевiрку. Камери всi були давнi, i, на переклик iз кожноi з них в’язнi вiдгукувалися, скiльки iх i хто саме. У карцерi, як виявилося, були тiльки своi надiйнi люди; можна було не боятися, що десь заховався i пiдслуховуе стукач.

Самий лише я викликав пiдозру, бувши единий непричетний до змови. Менi вчинили пильний допит. Я мiг одне лиш пояснити iм, що тiльки-но вранцi вийшов iз карцера, де лежав у пекельнiй сорочцi, а за кiлька годин мене знову привели сюди, без нiякоi причини, наскiльки менi вiдомо. Моя слава невиправного була менi на користь, i незабаром вони вже розмовляли, не зважаючи на мене.

І, лежачи та слухаючи iх, я вперше почув про задуману втечу.

«Хто виказав?» – ось що найбiльше допiкало всiх, i цiлiсiньку нiч вони про це перемовлялися. Викликали Вiнвуда, але дарма, його не було, i пiдозра впала на нього.

– Лишаеться, хлопцi, одне, – нарештi заявив Вiтрило Джек. – Невдовзi ранок, коли нас виведуть i справлять нам кривавий бенкет. Нас спiймано на гарячому. Вiнвуд обдурив усiх, а тодi виказав. Нас виводитимуть катувати по одному. Нас тут сорок. Брехню вони неодмiнно викриють. Тож, хлопцi, кажiмо правду, хоч скiльки б нас били, саму лише правду – i нехай допоможе нам бог.

І в цiй темнiй ямi, створенiй людською жорстокiстю, вiд камери до камери, припавши устами до залiзних грат, сорок довiчно засуджених урочисто заприсяглисья говорити саму лише правду. Проте мало користi принесла iм i правда. О дев’ятiй годинi вранцi прийшли тюремники, цi найманi кати, що iм платять поряднi, ошатнi громадяни; прийшли наiдженi та виспанi й накинулися на нас, не давши нам не те що поснiдати, а навiть i краплi води. А в скатованих людей, звичайно, бувае гарячка. Не знаю, читачу, чи можеш ти хоч невиразно уявити собi, що то таке – скатована людина? Проте я не пояснюватиму, досить тобi знати, що цi скатованi люди в гарячцi валялися сiм годин, не маючи й краплi води.

О дев’ятiй годинi, як я вже казав, прийшла варта, кiлька чоловiк, та бiльше й не треба було. Вони ж бо вiдмикали камери по однiй. Усi були озброенi дрючками з загостреними кiнцями – дуже сподобна зброя, щоб дисциплiнувати немiчну людину.

Вiдмикаючи одну по однiй камери, вони били й катували в’язнiв. Вони були справедливi: я, так само, як й iншi, дiстав те, що менi належало. Це був тiльки початок, так би мовити, передмова до допиту, який не мине нiкого з нас у присутностi найманих звiрiв штату. Це було попередження, щоб кожен знав, що на нього чекае у залi катувань.

Я пройшов крiзь криваве пекло довiчного ув’язнення, проте найжахливiшим, далеко страшнiшим, нiж те, що вони незабаром зроблять зi мною, були муки, якi ми тодi витерпiли в карцерi.

Першим узяли на допит Довгаля Бiла Годжа, до всього звиклого горянина. За двi години вiн повернувся, чи радше, його притягли назад i кинули на кам’яний дiл камери. Тодi взяли Луiджi Полаццо – сан-франциського урвиголову, що належав до першого поколiння iталiйських переселенцiв. Коли його вели, вiн глузував iз тюремникiв, обсипав iх лайкою й пропонував випробувати на ньому свою силу.

Чимало часу пройшло поки Довгаль Бiл трохи опам’ятався i, перемагаючи бiль, змiг бiльш-менш говорити.

– Що воно за iсторiя з якимсь динамiтом? – спитав вiн. – Чи хто знае щось про нього?

З нас нiхто нiчого, звiсно, не знав, хоч на допитах водно про нього питали.

Луiджi Полаццо повернувся менш як за двi години, але вже калiкою. Вiн щось бурмотiв, нiби в гарячцi, й не мiг вiдповiсти на жодне запитання, що сипались на нього вздовж лункого коридору. Тим, на кого чекала така сама доля, кортiло знати, що з ним робили та про що допитували.

Упродовж сорока восьми годин його ще двiчi тягали на допит. Пiсля цього, уже як белькiтливого недоумка, перевели у вiддiлення для божевiльних. Кремезний, плечистий, iз добре розвиненим огруддям, iз широкими нiздрями й чистою кров’ю, вiн ще довго там буде жити та щось бурмотiти, тодi як я давно вже повисну на мотузi й назавжди звiльнюся вiд катувань каторжних тюрем Калiфорнii.

Одного по одному брали в’язнiв на допит i назад приводили калiками, що потiм у нестямi кричали й голосили по своiх темних камерах. І коли я, лежачи, прислухався до цих стогонiв та зойкiв, до тупого мурмотiння збожеволiлих вiд страшних мук бiдолах, менi невиразно згадувалося, що колись, гордовито сидячи на чомусь високому, я чув усi цi стогони та зойки.

Згодом, як ви довiдаетесь, я пригадав, що то був стогiн i лемент галерних рабiв, прикутих до лавок, i чув я його, сидячи на кормi римськоi галери, що пливла в Александрiю. Я тодi був начальником вiйськового загону i iхав до Єрусалима. Проте про це я пiзнiш розкажу… А тим часом…




Роздiл ІV


Тим часом вигадана пiдготовка до втечi скувала жахом увесь карцер. Протягом нескiнченних годин чекання мене не залишала думка, що i я пiду за iншими, що й менi доведеться вiдбути все те пекло, яке вiдбули iншi, що мене так само притягнуть напiвживим калiкою i шпурнуть на кам’яний дiл за залiзними дверима моеi камери.

І ось вони прийшли по мене. Брутально, безжалiсно б’ючи й лаючи, потягли кудись, i врештi я опинився перед капiтаном Джемi, начальником в’язницi Есертеном i десятком найманих катiв, що тiльки чекали знаку почати свою роботу. Проте iх послуг i не треба було.

– Сiдайте, – звелiв менi начальник Есертен, показуючи на мiцне дерев’яне крiсло.

Я був хворий, виснажений iз голоду й спраги, змордований побоями, що iх зазнав пiсля п’яти дiб карцеру та вiсiмдесяти годин пекельноi сорочки. Я був пригнiчений нашою гiркою долею i жахався того, що зi мною зроблять, бо ж бачив, що зробили з iншими, – i я, жалюгiдний, тремтячий недобиток, колись професор агрономii в спокiйному унiверситетському мiстi, не наважувався сiсти в крiсло.

Начальник Есертен був високий i дужий чолов’яга. Вiн схопив мене руками за плечi. Я був соломинка проти нього. Вiн пiдняв мене i швиргонув у крiсло.

– Тепер, – промовив вiн, коли я намагався трохи звести дух i притлумити бiль, – кажи все, Стендiнгу. Викладай усе, що знаеш, коли хочеш зберегти свою шкуру.

– Я не знаю, що сталося… – почав я.

І далi не пiшов. Вiн заревiв, пiдскочив до мене, пiдняв догори й знову шпурнув у крiсло.

– Не дурiй, Стендiнгу! – промовив начальник – Признавайся чесно, де динамiт?

– Я нiчого не знаю нi про який динамiт, – вiдповiв я. Вiн знову пiдняв мене догори й кинув у крiсло.

Я витримав багато всяких катувань, але тепер, коли я думаю про них серед тишi останнiх своiх днiв, те шпурляння видаеться менi найжахливiшим. Мiцне крiсло поступово розпалося вдрузки.

Натомiсть принесли нове; невдовзi й воно поламалося. Приносили все новi й новi крiсла, i допит про динамiт тривав далi.

Коли начальник стомився, його заступив капiтан Джемi. Пiсля нього наглядач Моноген почав трощити крiсла моiм тiлом. І ввесь час: динамiт, динамiт, де динамiт? А його ж не було!

Дiйшло до того, що я ладен був пожертвувати бiльшою частиною своеi безсмертноi душi за кiлька фунтiв динамiту, якi б мiг iм показати.

Не знаю, скiльки крiсел було розбито моiм тiлом. Часом я непритомнiв, i врештi-решт усе злилося в суцiльне моторошне марево. Назад мене i несли, й волокли, й пiдштовхували поночi. Коли я опритомнiв, то побачив у себе в камерi стукача. То був миршавий, блiдий наркоман. Вiн потрапив до в’язницi не на довгий час i був здатен на все, щоб тiльки роздобути хоч краплю трунку. Упiзнавши його, я пiдлiз до грат i крикнув у коридор:

– Хлопцi, у мене в камерi стукач! Ігнейшес Ервiн! Стережiться в розмовах!

На вiдповiдь почулися такi прокльони, що захитали б мужнiсть i вiдважнiшоi, нiж Ервiн, людини. Вiн навiть викликав спiвчуття, так його вжахнуло, коли змордованi болем в’язнi, ревучи, мов дикi звiрi, стали загрожувати, що при нагодi добре йому вiддячать.

Якби в нас була якась таемниця, то в присутностi стукача ми, звiсно, мовчали б. Проте ми всi поклялися казати тiльки правду, тому вiн нам не заважав. Динамiт був для всiх загадкою; про нього нiхто нiчого не знав. Усi благали мене признатися, якщо я справдi щось знаю, урятувати iх вiд дальших катувань. Але я мiг сказати iм тiльки правду, що я так само нiчого не знаю про динамiт.

Поки наглядачi забрали з моеi камери стукача, вiн устиг сказати менi, якоi ваги набрала справа з динамiтом, i я, звiсно, переказав про це всiм. Виявилося, що того дня у в’язницi не обернулося жодне колесо. Тисячi в’язнiв сидiли замкненi по своiх камерах, i скидалося на те, що жодна майстерня не почне працювати, доки не знайдуть динамiту, захованого десь у в’язницi.

А переслухування тривали далi. В’язнiв одного по одному брали з камери, а назад приволiкали або приносили. Казали, нiби начальник в’язницi Есертен i капiтан Джемi, виснаженi своею роботою, змiнювали один одного щодвi години. Коли один спав – другий допитував. Вони спали, не роздягаючись, у тiй самiй кiмнатi, де здоровi люди один за одним оберталися на калiк.

З кожною годиною в темних карцерах зростало безумство страждань. Повiрте менi, бо я знаю: бути повiшеним – це нiщо проти тоi муки, яку можуть перетерпiти люди i все-таки лишитися живими. Мене однаково з усiма мучили й бiль, i спрага, але моi страждання збiльшувалися вiд того, що я нi на хвилину не переставав усвiдомлювати, як страждають iншi. Два роки мене вважали невиправним; за цей час моi нерви й мозок загартувались i стали не такi чутливi до страждань, але страшна рiч бачити, як здорова людина обертаеться в калiку. А навколо мене сорок дужих чоловiкiв геть калiчили. Нi на хвилину не змовкали благання дати напитися, ридання, безглуздий белькiт, дике маячiння, i це робило нашу темницю божевiльнею.

Розумiете, що вийшло? Та правда, що ми ii казали на допитах, стала нашим прокляттям. Коли сорок чоловiкiв одностайно посвiдчили те саме, начальник Есертен i капiтан Джемi могли дiйти тiльки до одного висновку, а саме, що всi тi свiдчення добре завчена брехня, яку кожен проказував, мов папуга.

Знову ж таки, становище начальства було таке саме безпорадне, як i наше. Потiм я довiдався, що навiть скликали телеграфом в’язничну управу, а охорону в’язницi пiдсилили двома ротами мiлiцii штату.

Стояла зима, i мороз часом таки добре допiкав, навiть у Калiфорнii. У карцер не давали укривал, тож уявiть собi, як холодно було лежати побитим тiлам на крижаному камiннi. Нарештi нам таки дали води. Знущаючись i лаючи нас, вартовi притягли пожежнi кишки й заходилися поливати камери сильними струменями води, завдаючи ще бiльшого болю нашим ранам. Цiлi години лилася вода в камери, вона була вже нам по колiна, i ми кричали, щоб спинили ii, так само несамовито, як перше ii благали.

Не буду оповiдати, що робилося далi. Скажу лише те, що з сорока довiчно ув’язнених нiхто цiлком не оклигав. Луiджi Полаццо так i не отямився. Довгаль Бiл Годж теж помалу почав спадати з розуму, i за рiк його також перевели у вiддiлення для божевiльних. Решта – хто пiшов за Годжем i Полаццо, а хто втратив тiльки фiзичну силу й став жертвою сухот. Протягом шести рокiв iз цих сорока чоловiкiв десятеро померло.

Пiсля п’ятирiчного самотинного ув’язнення, коли мене вели з Сан-Квентiну на суд, я зустрiвся з Вiтрилом Джеком. Я погано бачив, пробувши п’ять рокiв у темрявi, i мружив очi на сонячне свiтло, мов кажан. Проте я добре розгледiв Джека, i серце у мене стислося. Вiн якраз переходив тюремне подвiр’я. Джек передчасно постарiв. Щоки його схудли, груди запали. Руки йому тремтiли, як у паралiтика, ступав вiн, заплiтаючи ногами. На очах у нього виступили сльози, коли вiн упiзнав мене: адже i я з людини став жалюгiдною руiною. Я важив тепер лише вiсiмдесят сiм фунтiв. Усi цi п’ять рокiв мене жодного разу не пiдстригали i не давали змоги поголитись. У чубi в мене пробивалася сивина. Я так хитався на ногах, що наглядачам довелось помогти менi перейти ту частину подвiр’я, де свiтило слiпуче сонце. Вiтрило Джек i я впiзнали один одного, дарма що з обох лишилися самi руiни.

Такi люди, як вiн, мають привiлеi навiть у в’язницi, i вiн наважився всупереч правилам заговорити до мене надсадженим, тремтячим голосом.

– Ти порядний хлопець, Стендiнгу, – прохрипiв вiн. – Ти не признався.

– Але ж я нiчого й не знав, Джеку, – вiдповiв я пошепки. Інакше, як пошепки, я не мiг говорити: промовчавши п’ять рокiв, я майже втратив голос. – Гадаю, того динамiту взагалi не було, – додав я.

– Авжеж, – кивнув вiн головою, мов дитина. – Тримайся! Не кажи iм нiчого. Ти порядний хлопець, Стендiнгу. Я скидаю перед тобою шапку. Ти не признався.

Мене повели далi, i я бiльше нiколи вже не бачив Вiтрила Джека. Проте ж, розумiете, навiть вiн повiрив у казку про динамiт!

Мене двiчi приводили на засiдання в’язничноi управи у повному складi, де по черзi або залякували, або спокушали. Загалом усе зводилося до двох пропозицiй: якщо я скажу, де динамiт, менi дадуть найлегшу кару – тридцять дiб карцеру – i потiм призначать на старосту в’язничноi бiблiотеки, коли ж я стоятиму на своему й не признаюся, де динамiт, то муситиму сидiти в одиночцi весь свiй термiн, а що мене засуджено на довiчне ув’язнення, – то, виходить, – до самоi смертi.

Проте ж нi! Калiфорнiя – цивiлiзований край! Тут не може бути такого закону. У жоднiй сучаснiй державi його немае! Це жорстока й нечувана кара. А проте в iсторii Калiфорнii я вже третя людина, засуджена на довiчне самотинне ув’язнення. Іншi двое – Джейк Опенгаймер та Ед Морел. Скоро я розповiм про них, бо разом iз ними менi роками довелося гнити в камерах мовчання.

Ще одне. Моi тюремники намiряються незабаром вивести мене звiдси й повiсити, але не за вбивство професора Гескела. За вбивство менi дали довiчне ув’язнення. Вони збираються повiсити мене за образу дiею. Це не порушення в’язничноi дисциплiни. Це закон, записаний у карному кодексi.

Я, здаеться, таки розбив йому носа. Я сам не бачив, щоб iшла кров, але свiдки казали. Його звали Серстен, i вiн був наглядач у Сан-Квентiнi. Вiн був здоровий i важив сто вiсiмдесят фунтiв. А я важив менш як дев’яносто. Довго живши в темрявi, у тiсних стiнах, я був слiпий, мов кажан, i менi паморочилось у головi вiд простору. То був типовий напад агорафобii[4 - Агорафобiя – хворобливий острах перед просторiнням.], я сам пересвiдчився в цьому того дня, коли тiкав iз своеi одиночноi камери й вдарив Серстена в нiс.

Я розбив йому до кровi носа, коли вiн перепинив менi дорогу й хотiв спiймати. За це мене повiсять. Закон Калiфорнii вимагае довiчно ув’язненого повiсити, якщо вiн ударить наглядача в тюрмi, як оце я Серстена. Звiсно, розбитий нiс болiв у нього лише з пiвгодини, однак мене за це повiсять.

Слухайте далi! Щодо мене, то цей закон мае ще й зворотну силу. Його ж не iснувало тодi, коли я вбив професора Гескела, вiн вийшов уже пiсля того, як мене засудили на довiчне ув’язнення. У цьому-то й справа. Довiчне ув’язнення пiдводить мене пiд закон, якого не iснувало, коли мене судили. Мене повiсять за образу дiею наглядача Серстена. Виходить, тут закон дiе зворотною силою, тобто – проти конституцii.

Проте, що важить конституцiя для конституцiйних правознавцiв, коли треба усунути з дороги вiдомого професора Дерела Стендiнга?! І не першого мене. Торiк, як вiдомо з газет, повiсили Джейка Опенгаймера саме тут, у Фолсомi, за такий самий злочин, тiльки його образа дiею була iнакша, вiн не розбивав наглядачевi носа до кровi, а ненароком зарiзав кухонним ножем одного в’язня.

Як дивно людське життя переплiтаеться iз законами! Я пишу цi рядки в тiй самiй камерi у вiддiленнi для вбивць, де сидiв Джейк Опенгаймер, поки його повели та зробили з ним те, що намiряються зробити зi мною.

Я попередив вас, що менi треба багато про що написати, i я повертаюся до свого оповiдання. В’язнична управа дала менi на вибiр: або бути бiблiотечним старостою й визволитись вiд джутових майстерень, коли я скажу, де той динамiт, або довiчне самотинне ув’язнення, коли не скажу.

Щоб я добре все обмiркував, мене одягли в пекельну сорочку на двадцять чотири години. Пiсля цього я знову став перед в’язничною управою. Проте, що я мiг удiяти? Не мiг же я привести iх туди, де динамiту не було! Я iм так i сказав, а вони сказали, що я брешу, сказали, що я невиправний, що я моральний виродок, небезпечний злочинець, який трапляеться раз на сторiччя. Вони менi наговорили багато дечого, а опiсля повели у вiддiлення для одиночних i замкнули в камеру номер один. У п’ятому номерi сидiв Ед Морел, а в дванадцятому – Джейк Опенгаймер, що вiдбув тут уже десять рокiв. Морел просидiв ще тiльки один рiк; його засуджено на п’ятдесят рокiв, а Опенгаймера – довiчно. Я також був довiчно ув’язнений. Здавалося, що нам доведеться пробути тут дуже довго, але не минуло й шести рокiв, як жодного з нас уже немае в цих одиночках! Джейка Опенгаймера повiсили, Еда Морела призначили старостою в Сан-Квентiнi i оце недавно помилували, а я сиджу тут, у Фолсомi, i чекаю поки суддя Морган призначить день, що буде моiм останнiм днем.

Йолопи! Вони думають, що за допомогою тiеi споруди з мотуза й помосту зможуть вiдiбрати в мене безсмертя! О нi, я житиму ще безмежно довго на нашiй прекраснiй планетi. Я ходитиму в живiй плотi, буду принцем i селянином, ученим i дурнем; сидiтиму на тронi й стогнатиму пiд п’ятою гнобителiв!




Роздiл V


Спочатку я почував себе дуже самотнiм у своiй камерi. І час спливав дуже повiльно. Вiн визначався змiною наглядачiв та чергуванням дня й ночi. Удень було лиш трохи яснiше, але й це виявилося краще за глуху темну нiч. Удень у камерi залягав липкий сутiнок – як вiдблиск ясного зовнiшнього свiту.

Нi разу не було так видно, щоб можна читати; та й читати було нiчого. Лишалося тiльки лежати й думати, думати без кiнця.

Мене засудили на довiчне ув’язнення, i звiсно, коли я не зроблю чуда, не створю з нiчого тридцяти п’яти фунтiв динамiту, то до кiнця своiх днiв сидiтиму в цiй глухiй темрявi.

Постiль моя складалася з тоненького, напiвзотлiлого сiнника, покладеного просто на пiдлогу, та з тоненького брудного укривала. Не було нi стола, нi стiльця, – нiчогiсiнько, крiм цього сiнника й тоненького старого укривала. Я цiле життя працював головою i не звик довго спати. Проте на самотi людину втомлюють власнi думки, i врятуватись вiд самого себе можна тiльки сном.

Роками я спав пересiчно п’ять годин на добу. Тепер довелося культивувати сон. Я зробив iз цього цiлу науку. Спершу я навчився спати десять годин, потiм дванадцять i врештi дiйшов до того, що з двадцяти чотирьох годин просипав чотирнадцять або й п’ятнадцять. Бiльше вже не мiг, i решту часу доводилося лежати й думати. Для людини, що звикла до розумовоi працi, – це простий шлях до божевiлля.

Я шукав усiляких способiв, щоб якось згаяти той час, коли вже не мiг спати. Я брав великi числа й пiдносив iх до другого й третього ступеня або, зосередивши всю свою увагу й волю, розв’язував найдивовижнiшi геометричнi прогресii. Я взявся був навiть вираховувати квадратуру круга, але коли менi здалося, що неможливе може стати можливим, я злякався, щоб не збожеволiти, й полишив, i це, повiрте менi, було чималою жертвою, бо розумовi вправи такого роду дуже добре допомагали збавляти час.

Заплющивши очi й напруживши увагу, я бачив перед собою шахiвницю i грав на нiй довгi партii, але коли дiйшов досконалостi в цiй уявлюванiй грi напам’ять, втратив до неi всяку цiкавiсть. Це була тiльки вправа, та й не могла бути нiчим iншим, бо ж обидвi партii грала одна особа. Не раз я силкувався роздвоiтись, але дарма, i кожний стратегiчний хiд, хоч який вiн був хитрий i обгрунтований, вiдразу ставав вiдомий супротивниковi.

А час спливав дуже помалу й дуже нудно. Інколи я бавився з мухами, звичайнiсiнькими хатнiми мухами, що проникали в мою камеру так само, як i сiре тьмяне свiтло. Виявилось, що вони розумiються на грi. Лежачи долi, я проводив на стiнi уявну лiнiю десь футiв зо три над пiдлогою. Коли мухи сiдали вище за неi, я не зачiпав iх, а коли нижче, я пробував спiймати, але обережно, щоб не заподiяти iм шкоди. Через деякий час вони вивчили не згiрш за мене, де була ця уявна лiнiя. Коли iм хотiлося гратися, вони сiдали нижче вiд лiнii, i бувало, котрась, захопившись, гралася зi мною мало не цiлу годину; однак вiдпочити вона завжди сiдала на безпечному мiсцi.

З кiльканадцяти мух, якi жили у мене в камерi, тiльки одна не захоплювалась грою й уперто вiд неi вiдмовлялася. Зрозумiвши, що ii покарають, коли вона сяде нижче вiд лiнii, вона старанно уникала небезпечноi територii. Ця муха була понуре й сердите створiння. В’язнi сказали б, що вона лихим духом дихае на ввесь свiт. Вона i з мухами нiколи не гралась. Я довго стежив за нею; виявилося, що вона була здорова, мiцна i несхильнiсть до гри залежала тiльки вiд ii вдачi, а не вiд фiзичних вад.

Повiрте менi, я знав усiх своiх мух. Мене вражало, що вони були такi неоднаковi. Кожна мала визначену iндивiдуальнiсть i вiдрiзнялась вiд iнших не тiльки величиною, вiдтiнком забарвлення, силою, але й своею манерою лiтати, гратися, своею хижiстю, тим, як вона кидалась, крутилась, верталася назад, пiдлiтала до стiни i торкалася небезпечного мiсця або тiльки вдавала, що торкаеться, а сама сидiла там, де вже небезпеки не було. Вони рiзнилися також своiм темпераментом i розумом.

Серед них були нервовi й були флегматичнi. Одна маленька, менша вiд iнших, часом просто казилася, налiтаючи на мене й на своiх товаришок. Чи бачили ви коли, як теля чи лоша вибрикуе заднiми ногами й женеться через луг просто з надмiру життевих сил? Була така й серед моiх мух. Вона i гралася краще вiд iнших: деколи прожогом, немов шалена, пiдлiтала й сiдала на заказане мiсце разiв три-чотири вряд, i коли iй щастило уникнути моеi скрадливоi, швидкоi руки, вона страшенно радiла й починала збуджено кружляти то в один, то в другий бiк, i все в мене над головою, нiби вихваляючись своею перемогою.

Я так iх усiх вивчив, що наперед би мiг сказати, котра саме намiряеться гратись. Тiльки в цьому одному я знаходив тисячу вiдтiнкiв, але не буду вам докучати, хоч усi цi дрiбницi рятували мене вiд немилосердноi туги, що дуже менi дошкуляла у першi днi самотинного ув’язнення. Та одне я мушу оповiсти, воно чомусь менi дуже запам’яталось. Я вже згадував про ту муху, що лихим духом дихала на ввесь свiт i нiколи не гралася. Якось, забувшись, вона сiла на стiнi в тому мiсцi, де я наклав табу, i вiдразу попалася менi в полон. Треба було бачити, як вона потiм цiлу годину сердилась!

Проте час у самотинi спливав нестерпно повiльно. Я не мiг ненастанно спати i не мiг водно гратися з мухами. Хоч якi вони розумнi, а проте були лише мухи, а я був людина, iз людським мозком. Мiй мозок, заповнений культурою й знаннями, звик до активноi працiта збуджено поривався до дii. А дii не було, i вiн знемагав пiд тягарем даремних мiркувань. Я визначав моноцукриди у виноградi й винограднiй лозi пiд час останньоi своеi вiдпустки в Естi. Ще кiлька дослiдiв, i я був би закiнчив працю. Менi цiкаво було знати, чи веде хто далi моi спроби, а коли веде, то якi мае наслiдки?

Бачите, свiт зовсiм помер для мене. Сюди не доходила нiяка звiстка. Наука йшла вперед, не спиняючись, а мене цiкавили тисячi питань. Узяти хоча б мою теорiю гiдролiзу казеiну за допомогою трипсину, що ii професор Волтерз перевiряв у своiй лабораторii. А професор Шляймер, що працював разом зi мною над вiдкриттям фiтостерину в сумiшi тваринних та рослинних жирiв, безперечно, прийшов тепер до певних висновкiв. На саму лише думку, що за стiнами моеi в’язницi невпинно йде напружена робота, а я не маю змоги брати в нiй участi, ба навiть нiчого про неi не знаю, можна було збожеволiти! А я лежав на пiдлозi та грався з мухами.

Однак тишу, в якiй менi судилося жити, часом порушувано. З перших же днiв ув’язнення я чув iнодi, нерегулярно, тихеньке обережне вистукування. Як вiдповiдь на нього, звiдкiлясь долинав ще тихiший, ще обережнiший стук. Звичайно те перестукування припиняли погрози наглядача. Коли ж воно вперто тривало далi, наглядач викликав пiдмогу, i було чути, як когось зашнуровували у пекельну сорочку.

Менi все було ясно. Я давно знав, як, зрештою, i кожен в’язень Сан-Квентiну, що в одиночних камерах сидiло тiльки двое: Ед Морел i Джейк Опенгаймер. Це вони перестукувалися, i за це iх карали.

Код, якого вони вживали, звiсно, мав бути дуже простий, а проте я згаяв багато часу, силкуючись добрати до нього ключа. Та коли я врештi второпав той код, вiн i справдi виявився простим, а найпростiше було саме те, що збивало мене з пантелику. Рiч у тiм, що вони мiняли в абетцi мiсце, вiд якого починався код, – мiняли не тiльки щодня, а й у кожнiй розмовi, часом навiть серед розмови.

Нарештi, настав день, коли я вловив першi лiтери iхньоi абетки й зрозумiв два речення з iхньоi розмови, хоч коли вони застукали вдруге, я знову не второпав нi слова. Ось цi два речення:

– Скажи – Еде – що – б – ти – зараз – дав – за – папiрець – та – пачку – тютюну? – спитав той, що стукав здалеку.

Я мало не закричав iз радощiв. Для мене ж вiдкрився спосiб спiлкування, i тепер я не сам! Я напружено прислухався, коли почне вистукувати свою вiдповiдь той, що був ближче, – Ед Морел, як я гадав.

– Згоден – пробути – двадцять – годин – у – пекельнiй – сорочцi – за – пачку – на п’ять – центiв…

Наглядач «припинив перестукування.

– Годi, Мореле! – сердито гримнув вiн.

Стороннiй людинi може здатись, що довiчно ув’язненого в одиночнiй камерi не можна вже нiчим скарати, i наглядач не мае засобiв змусити його до послуху, щоб вiн не стукав. Проте лишалася ж бо ще пекельна сорочка. Покара голодом i спрагою. Адже людина, замкнена сама в одиночнiй камерi, зовсiм безпорадна.

Отже, стук стих, а коли вночi знову почався, я вже нiчого не мiг збагнути. Умовившись заздалегiдь, вони мiняли першу лiтеру своеi абетки. Проте я вже впiймав ключа, i коли через кiлька днiв вони почали з того порядку лiтер, що я вже розумiв, то я не став гаяти часу на церемонii.

– Здоровi! – вистукав я.

– Здоров, незнайомче! – вiдповiв Морел.

– Просимо до гурту, – додав Опенгаймер.

Їм цiкаво було довiдатись, хто я, чи надовго засуджений i за що. Проте я тим часом вiдклав це до iншого разу. Насамперед менi треба було дiзнатись, як вони мiняють початкову лiтеру абетки. Аж пiсля того, як я цiлком зрозумiв це, ми почали розмовляти. То був видатний день. Замiсть двох довiчно засуджених тепер було трое, хоч мене спочатку грунтовно перевiрили. Потiм вони менi пояснили, що боялись, чи я не зумисне пiдсаджений до них стукач. Таке вже трапилося з Опенгаймером, i вiн дорого заплатив за свою довiрливiсть до Есертенового донощика.

Несподiвано, або, лiпше сказати, на мою радiсть, виявилося, що обидва моi товаришi знали, що мене вважають за невиправного. Слава про мене проникла навiть у цю справдешню могилу, де Опенгаймера гноiли вже десять рокiв.

Я мав чимало розповiсти iм i про подii у в’язницi, i в зовнiшньому свiтi, за ii стiнами. Вони нiчого не знали нi про план утечi сорока довiчно ув’язнених, нi про розшуки динамiту, нi про фальшиве свiдчення Сесiля Вiнвуда. Вони пояснили менi, що деколи новини просочуються до них через наглядачiв, але ось уже кiлька мiсяцiв, як вони нiчогiсiнько не чули. Теперiшнi наглядачi тут були надто мстивi й жорстокi.

Цього дня всi наглядачi обсипали нас лайкою, але ми не могли втриматись. До двох живих мерцiв приеднався третiй, i так багато знайшлося чого оповiсти один одному, дарма що спосiб переказувати був повiльний до розпачу, особливо в мене, бо я не був ще такий вправний, як вони.

– Почекай, уночi чергуватиме Мордань, – вистукав Морел. – Вiн мало не весь час спить. Тодi наговоримось.

І справдi, тiеi ночi ми наговорилися! За цiлу нiч нiхто з нас i ока не заплющив. Мордань Джонс був пiдлий i жорстокий чоловiк, дарма що товстий; проте ми ладнi були благословляти ту гладкiсть, що хилила його до сну. Проте наше вистукування не вгавало нi на хвилину й не давало йому спати, i вiн раз по раз гримав на нас. Кляли нас i решта нiчних наглядачiв. Уранцi всi вони написали в рапортi, що ми цiлу нiч перестукувались, i нам довелося спокутувати свое недовге свято. О дев’ятiй годинi заявився капiтан Джемi з помiчниками, й на цiлу добу нас зашнурували у пекельнi сорочки. Аж до ранку наступного дня ми безпорадно лежали на пiдлозi, без води i без iжi. Так нам довелось заплатити за бажання поговорити.

О, нашi тюремники були жорстокi. І iхне ставлення зробило з нас таких самих, як i вони, а то ми б не вижили. Вiд грубоi роботи грубiють руки. Брутальнi тюремники роблять брутальними i в’язнiв. Ми й далi перестукувалися, i за це нас часто зашнуровували в пекельнi сорочки. Найзручнiше нам було вночi, i коли траплялося, що на змiну присилали стороннiх наглядачiв, ми розмовляли цiлу нiч.

Для нас день вiд ночi не вiдрiзнявся, бо ми жили в темрявi. Спати ми могли коли завгодно, а перестукуватись тiльки при нагодi.

Ми розповiдали один одному про свое життя. Бувало, цiлi години я i Морел мовчки лежали, прислухаючись до ледве чутних далеких вистукувань. То Опенгаймер повiльно розповiдав нам iсторiю свого життя, починаючи вiд того часу, коли вiн ще дитиною гасав по нетрищах Сан-Франциско, i далi, як вiн прилучився до злодiйського свiту, як спiзнав усякий бруд, як ще чотирнадцятирiчним хлопцем працював за нiчного посланця у кварталi з червоними лiхтарями, як його вперше зловила полiцiя, як потiм вiн крав i грабував, i як його зрадив товариш, i як дiйшлося до вбивства уже в стiнах в’язницi.

Джейка Опенгаймера прозвали Хижим Тигром. Якийсь репортер вигадав це прiзвисько, i воно переживе й ту людину, що ii так прозвано. Проте я завжди зауважував у Опенгаймеровi основнi риси яроi гуманностi. Вiн був щирий i вiрний у дружбi. Я знаю випадки, коли вiн брав на себе чужу кару, аби тiльки не виказати товариша. Вiн був смiливий, терплячий, здатний на самопожертву. Я мiг би багато розповiсти про це, якби менi час. У нього було дуже розвинене почуття справедливостi, i вбивство у стiнах в’язницi вiн учинив пiд впливом саме цього почуття.

Крiм того, вiн ще був дуже розумний, i нi довiчна тюрма, нi десять рокiв самотинного ув’язнення не затьмарили його блискучого розуму.

Морел, завжди добрий i вiдданий товариш, також був дуже розумний. По щиростi, я, стоячи на порозi смертi, маю право сказати, не боячись бути нескромним, що трое найрозумнiших людей у цiлiй Сан-Квентiнськiй в’язницi – якщо перебрати всiх, починаючи з начальника, – були ми, тi, хто гнив у одиночках.

Тепер, доживаючи своi останнi днi й зважуючи те, чого мене навчило життя, я мушу зробити висновок, що сильний розумом нiколи не скоряеться. Дурнi й страхопуди, необдарованi палким почуттям справедливостi й нездатнi на щире товаришування – такi люди у в’язницi стають зразковими в’язнями. Проте я дякую богам, що нi я, нi Джейк Опенгаймер, нi Ед Морел не були зразковi в’язнi.




Роздiл VІ


Дитина, що визначила пам’ять, як «те, чим забувають», не вельми й помилялася. Здатнiсть забувати означае здорову голову.

Нав’язливе згадування означае манiю, божевiлля. В одиночнiй камерi, де спогади, змагаючись мiж собою, ненастанно опановували мене, я силкувався забувати. Розважаючись iз мухами, граючи сам з собою в шахи або перестукуючись iз товаришами, я дещо забував. Проте я прагнув забути все.

У менi жили дитячi спогади про iншi часи та iншi мiсця – «мiнливий вiдблиск слави», як каже Вордсворт. Невже хлопчина, змужнiвши, втрачае назавжди тi спогади? Невже те, що колись жило в його мозковi, зовсiм пропало? Чи, може, цi спогади iнших часiв та iнших мiсць зберiгаються й потiм, але сплять, замурованi в мозкових клiтинах, так, як оце я замурований в одиночцi?

Бували випадки, коли засуджених на довiчне ув’язнення несподiвано випускали на волю, i вони, нiби воскреснувши, знов бачили сонце. Хiба не можна так само воскресити й цi похованi дитячi спогади про iншi свiти?

Але як? На мою думку, тiльки зовсiм забувши теперiшне й те минуле, що вiдбувалося вже в дорослому вiцi.

І, знову ж таки, в який спосiб? За допомогою гiпнозу. Якщо гiпноз допоможе менi приспати свiдомий розум i збудити пiдсвiдомий, тодi вiдкриються всi дверi клiтин мозку, i в’язнi вийдуть на сонячне свiтло.

Так я собi гадав, а якi з цього були наслiдки, ви скоро дiзнаетесь. Але перш за все я хочу розповiсти вам своi власнi дитячi спогади про iншi мiсця. Я тодi горiв вiдблиском сяйва життя за iнших часiв. Як i всiх дiтей, мене переслiдували спогади про якусь iншу пору. Це було ще тодi, як я формувався, як плавка речовина колишнiх моiх життiв ще не застигла й не викристалiзувалася в нову особистiсть, що ii якийсь короткий час люди називають Дерелом Стендiнгом.

Дозвольте менi оповiсти про один випадок, що стався в Мiннесотi, на нашiй старiй фермi. Менi тодi не було й шести рокiв. У нашому домi заночував мiсiонер, що недавно повернувся з Китаю до Сполучених Штатiв, маючи доручення вiд мiсiонерськоi ради збирати кошти. Це було на кухнi, зразу ж пiсля вечерi. Мати допомагала менi роздягатись до сну, а мiсiонер показував нам фотографii зi Святоi Землi.

Я, звiсно, давно забув би про той випадок, якби опiсля не чув, як мiй батько часто переказував його своiм здивованим гостям.

Глянувши на одне фото, я закричав i почав пильнiше додивлятися, спершу дуже зацiкавлений, а тодi розчарований. Мiсце вiдразу здалося менi таке знайоме, нiби я побачив на фотографii батькiвську клуню. Потiм усе стало чуже. Але я й далi дивився на фото, i знову те мiсце почало здаватися менi. болiсно знайомим.

– Це Давидова Вежа[5 - Давидова вежа i далi – Яффська брама – архiтектурнi пам’ятки давнього Єрусалима.], – пояснив мiсiонер моiй матерi.

– Нi! – схвильовано крикнув я.

– Ти хочеш сказати, що вона не так зветься? – спитав мiсiонер.

Я кивнув головою.

– Тодi як же вона зветься, дитино?

– Вона зветься… – почав я i затнувся. – Я забув.

– Вона тепер виглядае iнакше, – додав я, помовчавши. – Колись вона була зовсiм не така.

Мiсiонер вибрав ще одне фото i подав матерi.

– Тут я сам був пiвроку тому, мiсiс Стендiнг, – вiн тицьнув пальцем на зображення. – Ось Яффська брама, через неi я пiшов просто до Давидовоi Вежi, ось вона, ззаду, де тепер мiй палець.

Усi вченi-богослови згоднi, що це залишки башти Ель-Кулах, як ii називали…

Але я перебив його й показав на зруйновану будiвлю в лiвому кутку фотографii.

– Вона десь тут. Євреi називали ii так, як ви сказали. А ми – iнакше. Ми називали ii… я забув як…

– Ви тiльки послухайте його! – засмiявся батько. – Хтось би подумав, що вiн там був.

Я кивнув головою, бо раптом упевнився, що справдi там був, хоч те мiсце якось дивно змiнилося. Батько засмiявся ще дужче, а мiсiонер подумав, що я глузую з нього. Вiн подав менi другу фотографiю – зображення понуроi пустелi, голоi-голiсiнькоi, без единоi рослини i прорiзаноi неглибоким яром з кам’яними узбiччями. Посерединi стояло кiлька халуп iз пласкими дахами.

– Ну, а це що таке, дитино? – жартома спитав мiсiонер.

І раптом я згадав!

– Самарiя![6 - Самарiя – мiсто-держава у давнiй Палестинi.] – вигукнув я, не задумуючись.

Батько захоплено заплескав у долонi, мати здивовано глянула на мене, а мiсiонер аж нiби розсердився.

– Хлопчина не помилився, – сказав вiн, – це село справдi лежить у Самарii. Я туди iхав, тому й купив фотографiю. Хлопчик неодмiнно мусив десь бачити таку саму фотографiю.

І батько, мати заповнили мiсiонера, що нi.

– Але на фотографii не так, – розохотився я, вiдновлюючи подумки краевид. Загальний вигляд i обриси далеких горбiв були тi самi. Я заходився описувати те мiсце й показував пальцем, де що змiнилося.

– Будинки стояли ось тут, праворуч, i росли дерева, багато дерев, i багато було трави, i багато кiз. Я бачу цiлу отару i двох хлопцiв, що ii пасуть. А тут, вище, гурт людей iде за одним чоловiком. А тут… – Я показав пальцем на мiсце, де було село, – тут багато волоцюг. На тiлi в них саме рам’я. Вони хворi, обличчя iхнi, руки й ноги вкритi ранами.

– Вiн чув цю iсторiю в церквi абощо. Пам’ятаете зцiлення прокажених у Євангелii вiд Луки? – сказав мiсiонер, задоволено всмiхаючись.

– Скiльки тут хворих, дитино?

У п’ять рокiв я вже вмiв рахувати до ста. Про себе я порахував людей.

– Десять. Усi вони махають руками i щось гукають iншим людям.

– А самi не пiдходять до них? – запитав мiсiонер.

Я похитав головою.

– Вони стоять на мiсцi i кричать так, нiби iх спiткала якась бiда.

– Ну, а далi, – допитувався мiсiонер, – що ти ще бачиш? Що робить той чоловiк, котрий iде, як ти сказав, поперед гурту людей?

– Вони всi зупинились, i вiн щось каже хворим. І пастухи з козами зупинились поглянути, – усi дивляться на тих волоцюг.

– Ну, а ще що?

– Бiльше нiчого. Хворi подалися туди, де будинки. Вони вже не кричать i не скидаються на хворих. А я й далi сиджу на конi й дивлюсь…

Трое моiх слухачiв зареготали.

– І я великий! – крикнув я сердито. – І маю довгого меча!

– Десятьох прокажених зцiлив Христос поблизу Єрихона дорогою до Єрусалима, – пояснив мiсiонер моiм батькам. – Хлопчина, мабуть, ходив дивитись на магiчний лiхтар i бачив дiапозитиви.

Але нi батько, нi мати не могли пригадати, щоб я коли-небудь бачив магiчний лiхтар.

– Покажiть йому ще щось, – запропонував батько.

– Тут усе не так, – зiтхнув я, розглядаючи фотографiю, яку менi простяг мiсiонер. – Усе змiнилося, крiм оцiеi гори та iнших горбiв. Ось тут мала б бути дорога, а там вище – садки, дерева й хати за високими мурами. А тут, з другого боку, ущелини в скелях, де звичайно ховали небiжчикiв. Ви бачите це мiсце? Тут вони кидали на людей камiння i вбивали iх на смерть. Я сам цього не бачив. Менi про це лиш розповiдали.

– А гора? – запитав мiсiонер, показуючи на середину фотографii. – Як вона зветься?

Я похитав головою.

– Нiяк не зветься. Там убивали людей. Я бачив не раз.

– З цим, що вiн каже, тепер згоднi бiльшiсть авторитетiв, – задоволено пояснив мiсiонер. – Це гора Голгофа[7 - Голгофа – мiсце страти злочинцiв у давньому Єрусалимi; тут нiбито розiп’ято Ісуса Христа.]. Череповище. А може, ii названо так тому, що вона скидаеться на череп.

Гляньте, вона таки схожа на череп. Тут розп’яли… – Вiн замовк i звернувся до мене: – Кого тут розп’яли, юний мудрагелю?

Скажи нам, що ти ще бачиш?

І я справдi бачив. Батько потiм оповiдав, що очi менi аж рогом лiзли. Але я затявся й уперто хитав головою.

– Я не скажу, бо ви смiетеся з мене. Я бачив, як там гинула сила-силенна людей. Вони прибивали iх цвяхами i гаяли на це багато часу. Я бачив… Але не скажу. Я не брешу. Спитайте тата й маму, чи я коли брехав! Вони б з мене шкуру здерли. Самi спитайте.

І я вже не сказав нi слова, хоч як мiсiонер заохочував мене фотографiями. Вiд спогадiв-картин менi паморочилась голова. Слова тиснулись на язик, але я вперто мовчав.

– З нього мае вийти великий знавець Бiблii, – сказав мiсiонер моiм батькам пiсля того, як я поцiлував iх на добранiч i пiшов спати. – Або з такою уявою вiн стане знаменитим письменником.

Ось доказ, що пророцтва не збуваються. Я сиджу тут, у вiддiленнi для вбивць, i пишу цi рядки в останнi своi днi – себто, в останнi днi Дерела Стендiнга, бо його скоро виведуть звiдси, почеплять мотуз на шию i спробують кинути у вiчну темряву. І я всмiхаюся сам до себе: я не став нi знавцем Бiблii, нi письменником. Навпаки, поки мене не поховали в темницi на пiвдесятка рокiв, я був зовсiм не тим, що менi пророкував мiсiонер. Я був знавець сiльського господарства, професор агрономii, майстер знижувати непродуктивнi витрати сили, майстер полiпшувати рiльництво, лабораторний учений, що обов’язково вимагае точностi i перевiрених пiд мiкроскопом фактiв.

І ось тепер, цього теплого надвечiр’я, я сиджу у вiддiленнi для вбивць i, переставши писати своi спогади, прислухаюсь, як у сонному повiтрi дзижчать мухи, як пiвголосом розмовляють моi сусiди – Джосiфес Джексон, негр-убивця, праворуч, та iталiець Бамбеччо, теж убивця, в камерi лiворуч. Крiзь грати вони кажуть один одному, що свiжi рани добре змащувати пережованим тютюном.

Я тримаю у випростанiй руцi авторучку i, згадавши, що колись iншi моi руки тримали отак гусяче перо або грифель, думаю, чи той мiсiонер у дитинствi також бачив притлумлений вiдблиск сяйва й спiзнав миттеве щастя мiжзоряних блукань?

Та вернуся до свого самотинного ув’язнення. Коли я вже вмiв перестукуватися з товаришами, а все ж лишалося ще багато безмежно нудного часу i не було чим його заповнити, я досить успiшно навчився самогiпнозом присипляти свою свiдомiсть i будити пiдсвiдомiсть. Але вона не пiдлягала нiяким законам, нiякiй дисциплiнi, а нестямно блукала в якомусь кошмарi, де не було зв’язку мiж подiями, часом i особою.

Мiй метод механiчного гiпнозу був простий-простiсiнький. Я брав соломинку, прилiплював ii до стiни недалеко вiд дверей, де було бiльше свiтла, i, пiдiбгавши ноги, сiдав на сiнника. Тодi пильно вдивлявся в ту ясну цятку, наблизивши до неi очi й закотивши iх скiльки змога вгору. Водночас я послабляв волю i весь вiддавався млостi, що поступово мене огортала.

Вiдчуваючи, що ось-ось втрачу рiвновагу й перевернусь, я заплющував очi та вже несамохiть падав непритомний на сiнника.

І тодi протягом десяти хвилин, пiвгодини, ба навiть цiлоi години я навiжено блукав у вiками нагромаджених спогадах про свое ненастанне вiдродження. Але час i мiсце змiнювались дуже швидко. Згодом, уже прокинувшись, я знав, що всi цi чуднi примари зв’язанi якось iз особою Дерела Стендiнга. І тiльки.

Менi жодного разу не пощастило вiдтворити якесь цiле життя або вiдчути, що пережите збiгаеться в часi й просторi. Моi сни, коли iх можна назвати снами, були безладнi й безтямнi. Ось один iз них. Протягом п’ятнадцяти хвилин напiвсвiдомого стану я лазив i ревiв у намулi первiсного свiту, потiм сидiв поруч з Гаазом[8 - Гааз – реальна особа, вiдомий льотчик початку ХХ ст. Новий Єрусалим – iдеал праведного життя у християнськiй богословськiй лiтературi.] на монопланi й розтинав повiтря в дев’ятнадцятому сторiччi.

Прокинувшись, я згадав, що я, Дерел Стендiнг, за рiк до ув’язнення справдi лiтав з Гаазом до Санта-Монiки над Тихим океаном. Але я не мiг згадати, щоб я лазив у первiсному намулi. Одначе я розважив, що коли те лазiння чомусь пiдсвiдомо постало передi мною, то воно, безперечно, свiдчило про якесь давне мое iснування, ще задовго до того, як я став Дерелом Стендiнгом. Просто та подiя набагато давнiша. І обидвi були реальнi, а то як я мiг би iх згадати?

О, якi прекраснi образи й подii поставали передi мною! Протягом кiлькох хвилин напiвсвiдомого буття я опинявся у царських палатах, сидiв на покутi i в кiнцi столу, був блазень, вояк, урядовець i чернець. Був володар, який сiдав на почесному мiсцi.

Моя громадська влада спиралася на власний меч, на грубi замковi мури i численне вояцтво. Але менi належала й духовна влада: улесливi попи й гладкi абати сидiли нижче за мене, пили мое вино та iли мою печеню.

Я носив залiзного рабського нашийника в холодному краю i кохав принцес королiвського дому в нагрiтi вiд сонця тропiчнi ночi. Чорношкiрi раби розганяли душне повiтря вiялами з павиного пiр’я, а здалека, з-за пальм i водограiв, долинало ревiння левiв та крик шакалiв. Іншим разом я сидiв серед холодноi пустелi, грiючи руки бiля вогнища з верблюжого кiзяка, або лежав у сякому-такому затiнку спаленого сонцем полину бiля висохлого джерела й спраглими вустами благав води, а навколо мене в солончаках валялися кiстки людей i тварин, що загинули вiд спраги.

Я був i моряком, i найманим убивцею, i вченим, i схимником. То я сидiв над рукописними сторiнками грубезних заплiснявiлих томiв, серед мудроi тишi, у сутiнках прилiпленого до скелi монастиря, тодi як унизу на пологих узбiччях, хоч уже зайшло сонце, селяни працювали на своiх виноградниках i в оливкових садках, а пастухи гнали з лугiв гомiнку череду кiз i корiв. А то вiв крикливих бунтарiв по вибитих колесами й зграсованих копитами дорогах забутих прадавнiх мiст; або ще – врочистим i незворушним, наче могила, голосом виголошував закон, визначав ваготу злочинiв i засуджував до страти людей, що так само, як Дерел Стендiнг iз Фолсомськоi тюрми, порушили закон.

З високоi до запамороки топ-щогли, що похитувалася над палубою, я оглядав блискуче проти сонця море, де в зеленкуватiй глибинi мiнилися кораловi рифи, i, скерувавши корабель на безпечну гладiнь дзеркальноi лагуни, кидав кiтву бiля самого коралового берега, отороченого пальмами. Я боровся на забутих полях давнiх битв, коли сонце сiдало, а боротьба безупинно точилася й уночi, при свiтлi зiрок, i навiть вiтер, що вiяв iз далеких заснiжених вершин, не годен був охолодити войовничого запалу воякiв. А то знов ставав маленьким Дерелом Стендiнгом i бiгав босонiж по веснянiй росянiй травi на фермi у Мiннесотi; посинiлими з холоду руками годував худобу в морознi ранки, а в недiлю побожно, з острахом слухав казання про грiзного й величного бога, про Новий Єрусалим та про страшний пекельний вогонь.

Спалахи ось таких видив поставали передi мною, коли я в самотиннiй камерi Сан-Квентiну втрачав свiдомiсть, напружено дивлячись на шматочок блискучоi соломинки. Звiдки всi цi видива? Звiсно, я не мiг створити iх iз нiчого у себе в камерi, як не мiг створити й тридцяти п’яти фунтiв динамiту, що його так настiйливо вимагали вiд мене капiтан Джемi, начальник Есертен i в’язнична управа.

Я, Дерел Стендiнг, що народився й вирiс на фермi в Мiннесотi, колишнiй професор агрономii, невиправний в’язень Сан-Квентiну, а тепер засуджений до страти злочинець у Фолсомi. Те, що я описую, що я видобув зi своеi пiдсвiдомостi, не належить Дереловi Стендiнгу. Дерел Стендiнг, що народився в Мiннесотi й незабаром повисне на мотузi в Калiфорнii, нiколи не кохав королiвен у королiвських палацах, не бився врукопаш на хитких палубах кораблiв, не тонув у коморi з вином, нажлуктавшись горiлки, пiд п’янi зойки й передсмертний спiв матросiв, коли корабель наштовхувався на чорнi зуби пiдводних скель i вода, булькаючи, затоплювала його з усiх бокiв.

Такого Дерел Стендiнг не переживав, а проте я, Дерел Стендiнг, видобув його з пам’ятi за допомогою механiчного самогiпнозу, сидячи в самотиннiй камерi. Так само не належало Дереловi Стендiнгу слово «Самарiя», що вихопилося з моiх дитячих уст, коли я побачив оту фотографiю.

З нiчого не можна щось зробити. У самотиннiй камерi я не мiг iз нiчого зробити тридцять п’ять фунтiв динамiту, з нiчого не мiг би створити тi далекi часи й широкi простори. Вони мусили бути в моiй свiдомостi, i я саме почав дошукуватися шляхiв до неi.




Роздiл VII


Однак я мав труднощi. Я знав, що в менi криеться цiла Голконда[9 - Голконда – середньовiчна держава в пiвденнiй Індii. Переносно – джерело великого багатства.] споминiв про iнше життя, але здобувся лише на те, щоб як божевiльний гасати по них. Запас споминiв був великий, але я перед ними був безвладний.

Я згадав хворобу Стейнтона Мозеса – священника, що втiлював у собi, кожного у свiй час, святого Іполiта[10 - Святий Іполiт (бл. ІІІ ст.) – дiяч християнськоi церкви. Плотiн (205?–270) – римський фiлософ-неоплатонiк. Атенодор – iм’я двох фiлософiв-стоiкiв І ст. до н. е.], Плотiпа, Атенодора та Еразмового приятеля Гроцина[11 - Гроцин, Вiльям (1446?–1519) – англiйський учений, знавець античноi Грецii, друг Еразма Роттердамського (1469–1536), вiдомого гуманiста доби Вiдродження.]. А тодi, взявши до уваги дослiди полковника де Рошаса[12 - Полковник де Рошас, Ежен (18З7–1914) – французький експериментатор-психолог, що у своiх псевдонаукових творах обстоював iдею «переселення душ».], колись такi захопливi для мене, я переконався, що Стейнтон Мозес[13 - Стейнтон Мозес – психiчно хворий, який у своiх мареннях нiбито перевтiлювався в тих iсторичних осiб, що ними вiн був у попереднiх своiх iснуваннях.] i справдi був усiма тими особами, якi потiм прокидалися в ньому. Тобто всi вони були ним, були ланками нескiнченного ланцюга вмирання й вiдродження.

Дослiди полковника де Рошаса тепер особливо мене зацiкавили. Вiн брав людей, пiддатних на гiпноз, i доводив, що можна дiстатися в глиб часу, до предкiв цих людей. Вiн описав своi дослiди з Жозефiною, вiсiмнадцятирiчною дiвчиною родом iз Вуарона, у департаментi Ізер. Загiпнотизувавши дiвчину, полковник де Рошас змусив ii пережити життя у зворотному порядку – дiвоцтво, дитинство, перiод, коли вона була немовлям, коли вона була ще в материному черевi, тишу й темiнь того часу, коли вона, Жозефiна, ще не народилась, потiм коли вона жила в особi недовiрливого, лайливого й злого дiдугана на iм’я Жан-Клод Бурдон. Свого часу той служив у сьомому артилерiйському полку в Безансонi й помер у сiмдесят рокiв пiсля тривалоi хвороби. Далi полковник де Рошас загiпнотизував тiнь Жан-Клода Бурдона й послав i його мандрувати у зворотному напрямку життя: через його дитинство й народження, через час темряви перед народженням, аж поки вiн знову побачив життя й свiтло в особi злющоi староi Фiломени Картерон.

Проте хоч скiльки я гiпнотизував себе блискучою соломинкою, менi не пощастило вiдтворити себе в певнiй послiдовностi своiх попереднiх життiв. Цi невдачi переконали мене в тому, що тiльки смерть допоможе менi послiдовно вiдтворити свое «я» в колишнiх образах.

Проте життя в менi било потужною хвилею. Я, Дерел Стендiнг, так уперто не хотiв умирати, що не дозволяв начальниковi Есертену й капiтановi Джемi вбити себе. Жадоба до життя, мабуть, i спричинила те, що я ще й досi тут: сплю собi, iм, думаю, бачу сни, пишу про своi колишнi «я» i чекаю неминучого мотуза, що завершить один короткий вiдтинок часу в безкрайому ланцюговi моiх iснувань.

Однак можна вмирати, лишаючись живим. Цiеi штуки, як ви дiзнаетесь потiм, навчив мене Ед Морел. І все це через начальника Есертена та капiтана Джемi. На них знову напав слiпий жах, що десь лежить захований динамiт. Вони прийшли до моеi темноi камери й навпростець заявили, що замордують мене в пекельнiй сорочцi, коли я не признаюсь, куди його заховав. Вони запевнили, що це буде зроблено законно й не позначиться на iхнiй кар’ерi. У в’язничному архiвi напишуть, нiби я вмер своею смертю.

О любi громадяни, ошатно й тепло вдягненi! Повiрте менi, що й тепер у в’язницях убивають людей так само, як завжди вбивали, вiдколи збудовано першу в’язницю.

Я добре знав, якi муки й жах чекають на мене в пекельнiй сорочцi. Я бачив людей, зломлених нею духовно, i людей, що пiсля неi стали калiками. Дужi люди, такi здоровi, що iхнiй органiзм успiшно боровся з тюремними хворобами, посидiвши трохи в пекельнiй сорочцi, втрачали вiдпорнiсть i за якихось пiвроку помирали вiд сухот. Зизоокий Вiлсон, що мав слабке серце, помер у пекельнiй сорочцi першоi ж таки години, а в’язничний лiкар, що дивився на нього, недовiрливо всмiхався. Я знаю також одного в’язня, що, пробувши в пекельнiй сорочцi пiвгодини, признався в усьому, ще й наговорив на себе, аби тiльки визволитися з неi, а потiм довгi роки покутував незаслужену кару.

Сам я також добре ii спiзнав. Тiло мое списане тисячами рубцiв, з ними я стану на помiст, та хоч би я прожив ще й сотню рокiв, цi рубцi не позаростали б, з ними я лiг би в домовину.

Може, ви, любi громадяни, якi наймаете катiв i платите iм, щоб вони зашнуровували у пекельну сорочку людей, може, ви й самi гаразд не знаете, що воно таке. Тодi дозвольте менi пояснити, i тодi ви легше зрозумiете, як я досягнув того, що вмирав, лишаючись живим, ставав ненадовго володарем часу й простору, визволявся зi стiн в’язницi i блукав мiж зорями.

Чи ви коли бачили брезентове або гумове накриття з прикрiпленими на кiнцях мiдяними кiльцями? Отож уявiть собi таке накриття десь у чотири з половиною фути завдовжки, з великими важкими мiдяними кiльцями вздовж обох бокiв. Воно вузьке, не вiдповiдае об’емовi тiла, що мае в ньому лежати, та й не однаковоi ширини: у плечах i на клубах ширше, нiж у станi.

Таку сорочку розстеляють на пiдлозi, i тому, кого хочуть покарати або витягти з нього визнання, наказують лягати на неi долiлиць. Хто опираеться, то його ще й налупцюють. Звичайно закiнчуеться тим, що в’язень лягае, як того вимагають кати, тобто, як вимагаете ви, любi громадяни, бо це ж ви годуете катiв i платите iм за iхню роботу.

В’язень лягае долiлиць. На спинi йому стягають краi сорочки i, засиливши мотузок у мiдянi кiльця, зашнуровують так, як ви шнуруете черевики, тiльки, звiсно, нiхто так мiцно не стягуе собi ноги. На в’язничному жаргонi це зветься «сповиванням». Часом, коли наглядачi лихi або мають особливий наказ, вони ще натискають колiном на спину, щоб дужче стягти мотуз.

Чи вам коли траплялося занадто тiсно зашнурувати черевики? За яких-небудь пiвгодини у пiдбиттi починаеться страшний бiль, пам’ятаете, як уже за кiлька хвилин ви не можете нi кроку ступити, доводиться розпускати шнурiвку й послаблювати натиск. Гаразд, тепер спробуйте уявити собi, що вас усього так зашнуровано, тiльки набагато тiснiше; що стиснули вам не саму ступню, а ввесь тулуб, стиснули так, що здаеться, нiби серце, легенi й усi iншi важливi органи ось-ось луснуть.

Я пам’ятаю, коли мене вперше так сповили в карцерi. Я тодi лише починав ставати «невиправним» одразу ж пiсля того, як прибув у в’язницю. На верстатi в джутовiй майстернi я виробляв свою щоденну норму – сто ярдiв ткання – i кiнчав роботу на двi години ранiше, нiж треба було. І якiстю своею моя тканина була краща, нiж того вимагали. Проте, як зазначено у в’язничних книгах, мене покарали пекельною сорочкою за те, що на тканинi були «вузлики» й «дiрки», одне слово, за браковану роботу.

Смiх, та й годi. Насправдi мiй злочин полягав у тому, що я, новак, хоч i фахiвець у вдосконаленнi працi та зменшеннi марноi витрати сил, дозволив собi дати деякi поради головному ткачевi та пояснити цьому дурневi дещо таке, чого вiн не розумiв у своiм дiлi. Вiн при капiтановi Джемi викликав мене до столу й показав мою роботу – страшну тканину, зовсiм не ту, що я зробив. Вiн потiм ще двiчi викликав мене. Третiй виклик, згiдно з правилами майстернi, означав кару. І я перебув добу в пекельнiй сорочцi.

Мене повели в карцер i наказали лягти долiлиць на брезент, розстелений на пiдлозi. Я вiдмовився. Наглядач Морiсон почав душити мене за горло, а Мобiнс, в’язничний староста, тим часом гамселив кулаком. Я врештi лiг, як менi наказано. Своiм непослухом я роздрочив iх, i вони вже таки добре сповили мене, а тодi перекинули на спину, мов колоду.

Спочатку нiчого страшного не було. Коли наглядачi грюкнули дверима й засунули iх за собою, лишивши мене в цiлковитiй темрявi, була одинадцята година ранку. Кiлька хвилин менi було тiльки незручно – надмiру-бо вони мене стиснули, та я сподiвався, що воно минеться, коли я звикну лежати. Але дарма! Серце менi почало скажено стукотiти, а легеням нiби не ставало повiтря. Вiдчуття, що я задихаюся, уселяло в мене божевiльний жах, а кожен удар серця загрожував розiрвати легенi, що й так мало не лопали.

Пiсля кiлькох, як менi здавалося, годин – тепер, набувши великого досвiду з пекельною сорочкою, я певен, що минуло хiба з пiвгодини, – я, божеволiючи вiд думки, що вмираю, уже кричав, вив, ревiв. Найдужче болiло менi серце, то був гострий бiль, як пiд час плевриту, тiльки що пронизував вiн серце.

Умирати не важко, але вмирати повiльно i в такий спосiб – жахливо. Мене поймав страх, мов дикого звiра у пастцi, я вив i ревiв, аж доки зрозумiв, що вiд таких вокальних вправ мое серце ще дужче болить, а легеням i зовсiм не стае повiтря.

Я замовк i пролежав тихо, як менi здалося, цiлу вiчнiсть, хоч тепер я знаю, що не бiльше як чверть години. Менi не давало дихати, у головi паморочилося, серце так колотилося, нiби ось-ось мало прорвати брезент, що сповивав мене. Я знову втратив самовладання й почав розпачливо волати допомоги.

І раптом iз сусiдньоi камери почувся голос.

– Замовч! – кричав хтось, хоч до мене той крик ледве долинав. – Замовч, ти вже надокучив менi!

– Я вмираю! – лементував я далi.

– Стукнись лобом i забудь про все, – почулось у вiдповiдь.

– Таж я вмираю! – торочив я своеi.

– То чого кричати? Помреш – i звiльнишся вiд усього. Скигли собi потихеньку, коли вже маеш таку охоту, тiльки не галасуй. Я так гарно спав, а ти мене збудив.

Мене настiльки обурила ця бездушна байдужiсть, що я знову опанував себе i лише тихенько стогнав… Так минуло без мiри багато часу – хвилин, мабуть, з десять. Тiло менi почало терпнути, наче його кололи незлiченнi голки. Поки я це вiдчував, то ще якось тримався, та коли голки перестали колоти, а тiло нiмiло щораз дужче, мене знову пойняв жах.

– Спробуй тут заснути! – скаржився мiй сусiд. – Ти гадаеш, менi легше? Моя сорочка так само стиснена, як i твоя, i я хочу заснути, щоб не чути болю.

– Скiльки ви тут? – запитав я, певний, що вiн новак проти мене, бо я страждав уже цiлi столiття.

– Третiй день, – вiдповiв сусiд.

– Я питаю про пекельну сорочку.

– Третiй день, брате.

– Боже мiй! – ужахнувся я.

– Авжеж, брате, п’ятдесят годин зашнурований, а ти чув, щоб я хоч раз застогнав? Вони натискали менi ногами на спину, щоб тугiше зашнурувати. Мене мiцно сповили, можеш повiрити. Ти тут не сам. Ти ще й години не пробув.

– Я вже давно лежу, багато годин.

– Тобi просто так здаеться, а насправдi нi. Не минуло ще й години. Я чув, як тебе шнурували.

Це було щось незбагненне. Менш як за годину я вмирав тисячу разiв. А мого сусiда, спокiйного, урiвноваженого, з тихим голосом, доброзичливого, дарма що його першi слова до мене були трохи гострi, зашнуровано вже цiлих п’ятдесят годин!

– Скiльки вони вас так триматимуть? – спитав я.

– Хтозна. Капiтан Джемi сердитий на мене i не випустить iз сорочки, аж поки я мало не гигну. Я хочу дати тобi, брате, пораду. Заплющ очi й не думай про бiль. Крик i виття не допоможуть. Єдиний спосiб – це забути. Спробуй пригадати кожну знайому дiвчину. От i мине кiлька годин. Може, ти вiдчуеш, що паморочиться в головi. Нехай! Без зайвого клопоту спливе ще часина. А коли надокучить згадувати дiвчат, то згадуй хлопцiв, що чимось тобi допекли, думай про те, як би ти помстився iм, коли б нагода, думай, що вже збираешся мститись, бо нагода трапилась.

Того чоловiка звали Фiладельфiець Ред. Вiн попав до в’язницi за грабiж на вулицях Аламеди, а що його вже ранiше не раз суджено, то тепер йому дали п’ятдесят рокiв. На той час, коли ми познайомилися, вiн уже вiдбув дванадцять рокiв, а вiдтодi минуло ще сiм рокiв. Вiн був серед тих сорока довiчно ув’язнених, що iх обдурив i виказав Сесiль Вiнвуд. За це його позбавлено прав на скорочення термiну. Вiн тепер уже людина середнього вiку i досi сидить у Сан-Квентiнi. Коли його випустять, вiн буде старезний дiдуган – звiсно, якщо доживе.

Я перебув своiх двадцять чотири години i став iншим, не таким, як ранiше. Я змiнився не фiзично, хоч уранцi, коли вони мене розшнурували, був напiв спаралiзований i геть очманiлий, аж iм довелося штовхати мене пiд ребра, щоб я звiвся на ноги. Але я змiнився духовно й морально. Важка фiзична мука, якоi менi завдали, принижувала мене й ображала мое почуття справедливостi. Такою дисциплiною не можна приборкати людину. Ця перша кара сповнила мене гiркоти та палкоi ненавистi, що дедалi бiльше зростала. Боже мiй, аж страшно згадати, що зi мною робили!.. Двадцять чотири години в пекельнiй сорочцi! Того ранку, коли вони стусанами примусили мене звестись на ноги, я й гадки не мав, що настане час, коли такi двадцять чотири години здаватимуться дурницею, що згодом, коли мене будуть розв’язувати, я всмiхатимусь, пролежавши сто годин у пекельнiй сорочцi; що навiть пiсля двохсот сорока годин та сама усмiшка буде в мене на устах.

Так, двiстi сорок годин. Любi моi громадяни, ошатно й тепло вдягненi, чи розумiете ви, що це означае? Це означае цiлих десять днiв i десять ночей у пекельнiй сорочцi. Безперечно, такого не може дiятися нiде в християнському свiтi, та ще й за дев’ятнадцять сторiч пiсля народження Христа. Я не прошу вас вiрити менi. Я й сам не вiрю, що таке можливе. Я лише знаю, що таке робили зi мною в Сан-Квентiнi i що я виживав, та ще й смiявся з них, i щоб спекатися мене, iм доведеться повiсити мое тiло за те, що я розбив носа наглядачевi.

Я пишу цi рядки сьогоднi, 1913 року по Христi, i тепер, 1913 року, люди мучаться в пекельних сорочках у карцерах Сан-Квентiну.

Доки живий буду, а також у своiх майбутнiх життях я не забуду свого прощання з Фiладельфiйцем Редом. До того ранку вiн уже пролежав зашнурований сiмдесят чотири години.

– Чую, брате, що ти живий i здоровий? – гукнув вiн, коли я, хитаючись, вийшов iз камери в коридор.

– Замовч ти, Реде! – гримнув наглядач.

– Аякже, – вiдповiв той.

– Стривай-но, я тобi покажу! – погрозився наглядач.

– Та невже? – запитав Ред лагiдно, а додав уже сердито: – Що ти там покажеш, старе одоробало! Ти навiть до шматка хлiба не добрався б, а не те, що до такоi посади, як оце тепер маеш, коли б тебе брат за вуха не витяг. Але ми добре всi знаемо, з яким смердючим мiсцем твiй брат зв’язаний!

Я захоплювався ним! Неприборканий дух того чоловiка не знав страху перед найбрутальнiшими мерзотниками.

– Ну, прощавай, брате, – знову звернувся до мене Фiладельфiець Ред. – Прощавай! Поводься добре i люби начальника в’язницi. Коли побачиш iх, скажи, що бачив мене, але не чув, аби я скиглив.

Наглядач аж посинiв iз лютi та вiдплатив менi стусанами за Редiв жарт.




Роздiл VIII


Начальник в’язницi Есертен i капiтан Джемi не давали менi спокою в самотиннiй камерi номер один. Якось начальник Есертен сказав менi:

– Слухай, Стендiнгу, признавайся, де динамiт, а то я закатую тебе у пекельнiй сорочцi. Бували витривалiшi за тебе, i я давав iм раду. Вибирай – динамiт або тобi капець?

– Виходить – капець, бо я нiчого не знаю про динамiт.

Така вiдповiдь до нестями роздратувала начальника.

– Лягай! – коротко наказав вiн.

Я лiг, бо з досвiду знав, що дарма чинити опiр трьом чи чотирьом дужим наглядачам. Мене мiцно зашнурували на сто годин. Через кожнi двадцять чотири години давали ковтнути води. Їсти я не хотiв, та менi й не пропонували. Наприкiнцi термiну в’язничний лiкар Джексон кiлька разiв приходив перевiрити мiй стан.

Та вiдколи мене стали вважати за невиправного, я так призвичаiвся до пекельноi сорочки, що саме стискання не завдавало менi особливоi шкоди. Звiсно, сорочка виснажувала мене, забирала всi сили, але я навчився напружувати м’язи, коли мене шнурували, i зберiгав собi трошечки простору. Пiсля перших ста годин я був лише стомлений i знесилений. Менi дали добу перепочити, а тодi знову скрутили, вже на сто п’ятдесят годин. Тiло менi задубiло так, що я майже весь час його не вiдчував, а в головi паморочилося. Крiм того, я зусиллям волi намагався якнайбiльше спати.

Далi начальник в’язницi запровадив змiну в свою програму: мене стали шнурувати й давати спочинок через неоднаковi промiжки часу. Я нiколи не знав, коли знов опинюсь у пекельнiй сорочцi. Часом я десять годин перепочивав, а двадцять лежав стиснутий; iнодi спочивав тiльки чотири години. Траплялося, що вночi, коли найменше можна було сподiватися, з гуркотом вiдчинялися дверi i наглядачi скручували мене. Одного разу було навiть так: протягом трьох днiв i трьох ночей я навперемiн вiсiм годин лежав у пекельнiй сорочцi, а вiсiм перепочивав; та коли вже я почав звикати до цього, мене несподiвано зашнурували на цiлi двi доби.

І водно те саме запитання: де динамiт? Начальник в’язницi часом аж казився, а часом, як я витримував занадто жорстоке стискання, мало не благав мене признатись, обiцяв три мiсяцi цiлковитого спокою в лiкарнi й добру iжу, а опiсля староство у в’язничнiй бiблiотецi.

Лiкар Джексон, мiзерна, нiкчемна iстота з поверховим знанням медицини, почав ставитися скептично до моеi кари. Вiн заявив, що пекельна сорочка не зможе мене вбити, хоч скiльки я лежатиму в нiй. Пiсля такоi заяви начальник в’язницi заповзявся довести йому, що таки вб’е мене.

– Цi сухорлявi iнтелiгенти ошукають i самого чорта, – бурчав вiн. – Вони мiцнiшi за сирицю. А проте ми впораемо його.

Чуеш, Стендiнгу? Досi ми ще тiльки гралися з тобою. Але ти хоч i зараз можеш позбутися клопоту – признайся тiльки. Я дотримаю свого слова. Я вже сказав: динамiт або тобi капець.

Так воно й буде. Вибирай.

– Невже ви гадаете, що я задля втiхи мовчу? – промовив я, насилу зводячи дух, бо Мордань Джонс саме натиснув менi ногою на спину, щоб мiцнiше зашнурувати, а я напружив усi м’язи, щоб вигадати трохи простору. – Менi нема в чому признаватись. Я вiдрубав би собi праву руку, аби тiльки мiг привести вас до того динамiту.

– Бачив я таких учених, як ти, – ошкiрився начальник. – Що вже западе iм у голову, нiяким богом не викуриш iз неi. Норовистi, як тi конi. Тiснiше, Джонсе, хiба так шнурують! Або ти признаешся, Стендiнгу, або я зведу тебе зi свiту! Так i знай.

Проте я помiтив певну рiвновагу. Що дужче знесилюешся, то менше вiдчуваеш своi страждання. Не так боляче, бо меншае того, що болить. А коли людина вже виснажена, то далi повiльнiше слабшае. Усiм вiдомо, що надто здоровi чоловiки бiльше страждають вiд звичайнiсiнькоi хвороби, нiж жiнки чи калiки. Коли майже всi сили виснажено, то вже й втрачати нiчого. Зайвого тiла вже нема, а те, що лишаеться, стае пружне й мiцне. Власне тепер я й був своерiдною пружиною, що мiцно опиралася смертi.

Морел i Опенгаймер жалiли мене, вистукували свое спiвчуття, давали поради. Опенгаймер казав, що сам цього всього зазнав, навiть ще гiршого, а от же й досi живий.

– Тiльки не пiддавайся iм, – вибив вiн суглобами пальцiв. – Пильнуй, щоб тебе не замордували, бо це ж iм на руку ковiнька… i не признавайся…

– Менi нема в чому признаватись, – вiдповiв я, стукаючи носаком чобота в дверi: я лежав у пекельнiй сорочцi й мiг перестукуватись лише ногами. – Я нiчогiсiнько не знаю про той клятий динамiт.

– Добре! – похвалив мене Опенгаймер. – Молодчага вiн, правда, Еде?

Це ще раз показувало, як мало було в мене шансiв переконати начальника Есертена, що я непричетний до тiеi справи з динамiтом. Його настирливi допити переконали навiть Опенгаймера, котрий так захоплювався моею непохитною мовчанкою.

На першiй порi цього катування я примудрявся надовго засинати i бачив чудовi сни. Звiсно, вони були яскравi й реальнi, як здебiльшого й бувають сни, але мене вражала iх надзвичайна послiдовнiсть i логiчнiсть. Часто менi снилося, що я доповiдав у колi вчених про якiсь не зовсiм ще з’ясованi питання, або читав iм свою ретельно опрацьовану статтю про якiсь власнi дослiдження, або викладав своi висновки, зробленi на пiдставi чужих дослiджень i спроб. Коли я прокидався, у мене в вухах ще дзвенiв мiй голос, а очi бачили надрукованi на бiлому паперi речення й цiлi абзаци, i я, дивуючись, устигав iх перечитати, поки марево зникало. Мимохiдь звертаю вашу увагу на одну цiкаву подробицю: я помiтив, що своi мiркування в цих снах завжди будую на дедукцii.

Снилася менi також велика ферма, що на сотнi миль простягалася на пiвнiч i на пiвдень. Вона лежала десь у мiсцевостi помiрного клiмату, що флорою та фауною скидалася на Калiфорнiю. Не раз i не два, а, мабуть, разiв iз тисячу я ввi снi бував на тiй фермi.

Цiкаво, що це була все та сама мiсцевiсть. Жодна iстотна риса ii нiколи не мiнялася, хоч скiльки разiв вона менi снилась. Завжди з лук, зарослих люцерною, де паслися моi джерсейськi корови, я iхав вiзком вiсiм годин до села побiля великого пересохлого струмка, i там сiдав у потяг вузькоколiйки. Кожна межа, що я повз неi проiздив своiм вiзком, запряженим гiрськими кiньми, кожне дерево, гора, кожний брiд i мiсток, кожний вивiтрений верх, кожна западина в узбiччi гори завжди були тi самi.

На цiй цiлком реальнiй фермi, що менi снилась, коли я лежав, зашнурований у пекельну сорочку, лише мiнялися деякi дрiбницi, залежно вiд пори року, а також вiд конкретноi працi. На полонинах понад луками, зарослими люцерною, я почав розводити ангорськi кози. І щоразу, як менi снилося те мiсце, я помiчав змiну, але тiльки таку, яка могла статися за час мiж двома снами.

О, тi зарослi кущами узбiччя! Менi здаеться, що я й тепер бачу, як уперше туди пригнали кiз. І добре пам’ятаю всi змiни, що зайшли потiм: поступово з’являлися стежки, якi вигризали кози у густому чагарнику, почали зникати меншi, молодшi кущики – iх кози просто поз’iдали; в усiх напрямках поробилися галявинки мiж старими й вищими кущами, що iх кози обскубували, звiвшись на заднi ноги; потiм на галявинках знялася висока трава. Авжеж, цi сни найдужче чарували мене своею послiдовнiстю. Пам’ятаю, як настав день, коли прийшли люди з сокирами, позрубували решту кущiв i вiддали козам обгризати листя, бруньки й кору; а iншого разу, уже взимку, склали те обгризене пруття в купи i поспалювали. Ще iншого дня я перегнав кози на iншi, зарослi непроглядним чагарником кручi, а слiдом за ними йшла череда худоби й паслася у високiй по колiна соковитiй травi, що виросла там, де колись був чагарник. Потiм череду погнали далi, i прийшли моi люди, переорали плугами тi узбiччя, вивертаючи дерник i готуючи рiллю пiд майбутню сiвбу.

А скiльки разiв менi снилося, як я виходив iз потяга вузькоколiйки на станцii в маленькому селi побiля висохлого струмка, сiдав на вiзок, запряжений гiрськими кiньми, i довгi години iхав знайомою дорогою, повз люцерновi луки, повз вищi узбiччя, де в мене росли тепер ячмiнь i конюшина. Я дивився, як моi робiтники жали, косили, а далi, видираючись щораз вище, кози обгризали чагарник i звiльняли новi мiсця, щоб iх можна було орати.

Та це були тiльки сни, химернi видива, створенi дедуктивною, пiдсвiдомою роботою мозку. Як ви побачите, вони були зовсiм не подiбнi до того, що я перечував, коли виходив за ворота смертi i знову жив життям якоiсь iншоi особи, що колись була мною.

Коли я, не спавши, довгi години лежав у пекельнiй сорочцi, то увесь час ловив себе на тому, що думаю про Сесiля Вiнвуда, про того поета-фальшивника, що безпричинно заподiяв менi всю цю муку, а сам опинився на волi. Нi, я не вiдчував до нього ненавистi. Надмiру м’яке це слово! Нема в мовi такого слова, що докладно могло б вiдбити моi почуття! Одне тiльки можу сказати: мене гризло таке бажання помсти, що годi його й висловити. Немае такоi мови, якою можна було б описати те, що пекло мою душу. Цiлими годинами я вигадував йому найжахливiшi, найпекельнiшi муки. Наприклад, я карав його стародавнiми тортурами, коли до людини прив’язували залiзний казанок, а туди впускали щура. Вийти на волю щур мiг тiльки через тiло людини, якщо вiн його перегризе. Я був у захватi вiд своеi вигадки, аж доки змiркував, що смерть прийде занадто швидко. Інший спосiб, мавританський, був би кращий, але нi, не варто далi на цьому спинятись. Одне слово, годинами не спавши i божеволiвши з муки, я все марив про помсту над Сесiлем Вiнвудом.




Роздiл ІХ


Довгi, болiснi години, коли я не спав, навчили мене одноi дуже важливоi штуки, а саме: пiдкоряти свое тiло розумовi. Я звик страждати пасивно, як, безперечно, звикли всi, хто пройшов вищу науку покари пекельною сорочкою. Нелегко було створити мозковi такий блаженний спокiй, щоб забути про нерви, хоч вони тремтiли, скаржилися й страждали нестерпними муками.

Саме тому, що я навчився пiдкоряти тiло своiй волi, менi вже неважко було скористатися з секрету, якого навчив мене Ед Морел.

– Що, скоро каюк? – запитав вiн одноi ночi.

Я пробув сто годин у пекельнiй сорочцi i був страшенно знесилений. Такий, що не вiдчував власного тiла, хоч його вкривали суцiльнi рубцi й болячки.

– Схоже на те, – простукав я вiдповiдь. – Мене доконають, якщо й далi так катуватимуть.

– Не пiддавайся iм, – сказав вiн. – Є один спосiб. Я навчився його тут, у карцерi, коли менi й Месi добре дiставалось. Я вичухався, а вiн урiзав дуба. Коли б я не добрав цього способу, то й менi прийшов би кiнець. Але треба дуже знесилитись, щоб ужити його. Якщо спробувати, поки ще трохи е сили, нiчого не вийде, i край! Тодi вже нiколи не вийде. Я зробив помилку, що сказав про цю штуку Джейковi, як у того ще було трохи сили.

Звiсно, у нього нiчого не вийшло. А потiм, коли йому й справдi припекло, було вже запiзно, – перша невдача все звела нанiвець. Вiн тепер навiть не вiрить. Певен, що я його дурю. Адже ж так, Джейку?

З тринадцятоi камери вiдразу вистукано вiдповiдь:

– Не слухай його, Дереле. Це чарiвна казка.

– А все ж розкажи, – простукав я Едовi Морелу.

– Тому я й чекав, поки ти геть виснажишся, – повiв вiн далi. – Тепер цього тобi конче потрiбно, i я навчу тебе. Саме впору. Як у тебе стане сили волi, то вийде. Я по собi знаю, бо менi пощастило це тричi.

– Але що ж воно таке? – нетерпляче запитав я.

– Уся штука в тому, щоб умерти в пекельнiй сорочцi, змусити себе вмерти. Поки що ти мене ще не розумiеш, але почекай. Ти знаеш, у пекельнiй сорочцi тiло заклякае, руки й ноги нiби засинають. Цьому не можна зарадити, але з цього можна скористатися. Не чекай, поки руки й ноги затерпнуть, а лягай якнайвигiднiше на спину i починай застосовувати всю силу своеi волi. Тобi треба думати лише про одне, ти мусиш вiрити в те, що думаеш. Коли не зможеш – нiчого не вийде. Ти мусиш уперто думати й вiрити, що ти – це не ти, а твое тiло зовсiм iнше. Ти сам собою, а твое тiло – непотрiбна оболонка. Ти сам собi господар. Тобi не треба жодного тiла. Вiр у цю думку й доводь ii силою волi: примушуй свое тiло завмерти.

Починати треба з пальцiв на ногах. Одного за одним ти примушуеш iх завмирати. Ти iм наказуеш. Коли ти захочеш i повiриш, пальцi почнуть завмирати. Найважче почати. Як заклякне перший палець, далi вже легко. Ти вже не силуеш себе вiрити. Ти вже впевнений. Тодi напруж усю волю, щоб завмерло все тiло. Я знаю, що кажу, Дереле, бо тричi сам завмирав.

Коли ти вже почнеш завмирати, далi все буде гаразд. І найкумеднiше, що ти при цьому присутнiй. Ось пальцi тобi на ногах завмерли, проте сам живiсiнький. Ноги помалу мертвiють, до колiн, тодi до стегон, а ти не змiнюешся. То тiльки твое тiло перестае жити, а ти лишаешся таким, як був досi.

– А що далi? – допитувався я.

– Коли твое тiло отак завмре, тодi ти просто залиш його, вийди з нього. А покинувши його, ти покинеш i камеру. Нехай кам’янi

стiни та залiзнi дверi держать твое тiло, але духа вони не можуть задержати. Ти сам переконаешся. Твiй дух буде окремо вiд тiла. Ти зможеш подивитися на нього збоку. Я знаю, що кажу, бо тричi виходив зi свого тiла. І дивився на нього збоку.

– Ха-ха-ха! – вистукав Опенгаймер iз своеi тринадцятоi камери.

– Ось бачиш. Бiда в тому, що Джейк не вiрить. Вiн тодi ще мав трохи сили, i йому не пощастило. Тепер вiн думае, що я жартую.

– Коли хтось помирае, то вiн уже мертвий, та й квит, – заперечив Опенгаймер.

– Кажу ж тобi, що я завмирав тричi, – вiдповiв Морел.

– І ожив, щоб оце нам розповiсти все, – поглузував Опенгаймер.

– Тiльки не забувай ось чого, Дереле, – вистукував далi Морел.

– Це рiч небезпечна. Таке почуття, нiби граешся з вогнем. Важко пояснити, але менi тодi здавалося, що я буду далеко, i коли наглядачi прийдуть розшнуровувати мое тiло з сорочки, то я не зможу повернутися до нього назад. І тодi вмру насправдi. А менi не хотiлося вмирати, я не хотiв, щоб капiтан Джемi та й усi вони радiли. Зате, Дереле, коли ти зумiеш зробити все як слiд, то будеш смiятися з начальника. Коли твое тiло завмре, то вже однаково, хоч би вони й цiлий мiсяць держали його в сорочцi. Нi ти, нi твое тiло не вiдчуватимуть болю. Бувае ж таке, що людина засинае на цiлий рiк! Щось подiбне станеться з твоiм тiлом. Воно лежатиме собi в пекельнiй сорочцi й чекатиме, коли ти до нього повернешся. Спробуй, я даю тобi добру пораду.

– А якщо вiн не повернеться? – спитав Опенгаймер.

– Тодi, Джейку, з нього можна буде смiятися. І з нас, мабуть, також, що чiпляемось за це мiзерне життя, якого так легко спекатись.

На цьому розмова закiнчилася. Мордань Джонс, котрий був трохи заснув крадькома, прокинувся й погрозив, що вранцi подасть рапорт на Морела й Опенгаймера, а це означало – пекельну сорочку. Менi вiн не загрожував, бо знав, що вона мене й так не мине.

Забувши про бiль, я лежав серед тишi й мовчання i думав про Морелову пораду. Я вже згадував, що, удаючись до самогiпнозу, я пробував проникнути в своi колишнi життя. І переконався, що в них можна проникнути, хоч бачене не мало послiдовностi.

Але Морелiв спосiб вочевидь був протилежний моему самогiпнозовi, тим-то я дуже ним зацiкавився. Гiпнотизуючи себе, я найперше втрачав свiдомiсть. А за Мореловим способом свiдомiсть залишалась аж до кiнця, i коли тiло завмирало, вона пiдносилася на такi високi щаблi, що залишала його, залишала Сан-Квентiн i линула в далечiнь, хоч не переставала бути свiдомiстю.

«Так чи нi, а варто спробувати», – вирiшив я. Усупереч властивому вченим скептицизмовi, я повiрив. Я не мав сумнiву, що зумiю зробити те, що тричi зробив Морел. Може, ця вiра так легко опанувала мене тому, що я до краю виснажився. А може, менi просто забракло сили на скептицизм. Ед Морел уже висловив таку думку. Вiн дiйшов до неi чисто емпiрично, i, як ви далi побачите, я довiв ii також емпiрично.




Роздiл Х


Одначе найбiльше заважило те, що другого ранку начальник Есертен прийшов до моеi камери з намiром доконати мене. Із ним були капiтан Джемi, Мордань Джонс i Ел Гачiнс. Цього Гачiнса засудили на сорок рокiв, але вiн сподiвався, що його помилують. Останнi чотири роки Гачiнс був у в’язницi за головного старосту. Можете уявити, яку силу давало йому це становище, коли я скажу вам, що самi лише його хабарi становили три тисячi доларiв на рiк. Заощадивши десять – дванадцять тисяч i сподiваючись помилування, вiн був, звiсно, слiпим знаряддям у руках начальника в’язницi.

Я сказав, що начальник прийшов iз намiром доконати мене. Це видно було з його обличчя, i це пiдтвердили його вчинки.

– Огляньте його, – наказав вiн лiкаревi Джексону.

І той покидьок здер iз мене сорочку, що зашкарубла вiд бруду, – я не мав змоги змiнити ii, вiдколи сидiв у самотиннiй камерi, – i оголив мое змучене тiло. Шкiра, наче темно-жовтий пергамент, зморщилася на ребрах i взялася гнiйними ранами вiд пекельноi сорочки. Огляд був безсоромно поверховий.

– Витримае? – запитав начальник.

– Авжеж, – вiдповiв Джексон.

– Як серце?

– Чудове.

– То ви вважаете, що вiн витримае десять день?

– Будьте певнi.

– Не вiрю! – люто гримнув начальник. – Проте спробуемо. Лягай, Стендiнгу.

Я слухняно лiг долiлиць на розстеленiй пекельнiй сорочцi.

Начальник на мить нiби завагався.

– Повернись! – наказав вiн.

Я спробував повернутись, але був такий кволий, що тiльки безпорадно заборсався долi.

– Удае, – зауважив Джексон.

– Ну гаразд, перестане вдавати, коли я його доконаю, – сказав начальник. – Допоможiть йому. Менi нiколи з ним воловодитись. Мене перевернули на спину, i я глянув начальниковi в обличчя.

– Стендiнгу, – озвався вiн повагом. – Бiльше я не буду з тобою панькатись, я втомився, менi надокучила твоя впертiсть. Терпець менi урвався. Лiкар Джексон каже, що ти ще можеш i десять днiв витримати в цiй сорочцi. Уяви, що з тобою буде. Я хочу дати тобi останню нагоду. Признайся, де динамiт. Тiеi митi, як вiн буде у мене в руках, я заберу тебе звiдси. Ти скупаешся, поголишся i вдягнеш усе чисте. Я на пiвроку залишу тебе спочивати й оклигувати в шпиталi, а тодi призначу бiблiотечним старостою. Це найбiльше, що я можу для тебе зробити. До того ж ти нi на кого не доносиш. Ти единий у цiлому Сан-Квентiнi знаеш, де динамiт. Ти нiкого не скривдиш, коли признаешся, а тобi буде тiльки добре. А якщо нi… – Вiн замовк i недвозначно знизав плечима. – Якщо нi, то тебе зашнурують зараз у пекельну сорочку на десять днiв.

Мене пойняв жах. Я був певен, так само як i начальник, що для такого кволого, як я, це означае смерть, але я згадав Морелову пораду. Тепер, як нiколи, вона була менi потрiбна, i, як нiколи, я повинен твердо вiрити в неi. Я усмiхнувся в лице Есертеновi й уклав свою вiру i в усмiшку, i в тi слова, що йому сказав.

– Бачите, начальнику, що я всмiхаюся? – запитав я. – Якщо через десять днiв, коли ви будете розв’язувати мене, я так само усмiхатимусь до вас, то чи дасте ви тютюну й паперу Мореловi й Опенгаймеровi?

– Ну, хiба не божевiльнi люди цi вченi? – пирхнув капiтан Джемi.

Начальник в’язницi був запальноi вдачi й сприйняв моi слова за образливi кпини.

– За це тебе тiльки тiснiше сповиють, – сказав вiн.

– Пропоную вам закластися, начальнику, – спокiйно провадив я далi. – Сповивайте мене якнайтiснiше, але справдi, якщо через десять днiв я посмiхнуся вам, то дасте тютюну Мореловi й Опенгаймеровi?

– Ти щось дуже впевнений у собi.

– Упевнений, тому й пропоную закластися.

– Може, ти став набожним? – поглузував вiн.

– Нi, – вiдказав я, – просто в менi бiльше життя, нiж ви можете забрати. Зашнуруйте мене в пекельну сорочку хоч на сто днiв, коли хочете, а опiсля я все-таки посмiхнуся вам.

– Я гадаю, що для тебе, Стендiнгу, й десять день забагато.

– Гадаете? Ви певнi? Коли певнi, то ви ж нiчого не втратите, вам не доведеться видавати десять центiв на двi пачки тютюну. Чого ж ви тодi боiтесь?

– Я б оце зараз розтовк тобi пику й за два центи! – оскаженiвши, закричав вiн.

– Я не дозволю собi стати вам на перешкодi, – я був гречний до нахабства. – Бийте, скiльки влiзе, а в мене, проте, лишиться доволi мiсця на обличчi для усмiшки. А поки ще ви вагаетеся, чи бити, чи нi, то краще закладiмся.

Треба остаточно знесилитись i втратити всяку надiю на щось, щоб у самотиннiй камерi так дражнити начальника в’язницi. Або ще й непохитно вiрити в диво. Тепер я знаю, що вiрив, i тому так чинив. Вiрив у те, що сказав Морел. Вiрив, що навiть сто днiв у пекельнiй сорочцi не доконають мене.

Капiтан Джемi, мабуть, вiдчув, що я непохитно у щось вiрю, бо вiн сказав начальниковi:

– Я згадую випадок з одним шведом, що збожеволiв рокiв двадцять тому. Вас ще тут не було. Вiн убив когось, посварившись за двадцять п’ять центiв, i його засудили на довiчно. Вiн був кухар. Дуже побожний. Якось вiн заявив, що по нього спустилася з неба золота колiсниця, сiв на розжарену до червоного плиту i почав смажитися, виспiвуючи гiмни та святi псалми. Його звiдти стягли, проте вiн прогорiв аж до кiсток i за два днi задер копита у шпиталi. До самого кiнця вiн запевнив, що не чув жару, – i не застогнав анi разу.

– Ну, Стендiнг у нас застогне, – буркнув начальник.

– Коли ви такi певнi, то чому ж не пристаете на мою пропозицiю? – i далi дражнив я начальника.

Вiн так розсердився, що я б, мабуть, зареготав, якби не був у такому розпачливому станi.

Лице йому скривилося. Вiн стиснув кулаки, i я подумав навiть, що вiн накинеться й почне мене бити. Проте, напружившись, вiн опанував себе.

– Добре, Стендiнгу, – гаркнув вiн. – Я згоден. Але тобi доведеться добре впрiти, щоб через десять день знов посмiхнутися. Перекиньте його, хлопцi, i затягнiть так, щоб аж ребра хруснули. Покажи, Гачiнсе, як ти вмiеш шнурувати.

Мене перевернули й затягнули так, як нiколи. Староста таки показав свою вправнiсть. Я силкувався якомога вигадати для себе хоч трохи простору. Звiсно, мало, бо я дуже схуд, а м’язи стали такi тонкi, як мотузочки. Я вже не мав нi тiла, нi сили, i коли затаював трошечки простору, то, iй-богу, лише тим, що розтягав суглоби мiж кiстками. Але тепер Гачiнс не дав i цього зробити. Ранiше, ще тодi, як не був старостою, вiн добре вивчив усякi такi штуки, бо й сам не раз лежав у пекельнiй сорочцi.

Гачiнс, бачите, удачею був пiдлий пес. Колись, може, вiн був людиною, та суспiльне колесо його зломило. Вiн зiбрав собi десять чи дванадцять тисяч i сподiвався вийти на волю, якщо ревно виконуватиме накази. Згодом я дiзнався, що одна дiвчина вiрно чекала на нього. Жiнка часто бувае тим чинником, що дае змогу зрозумiти поведiнку чоловiка.

Якщо хтось будь-коли робив убивство, обмiркувавши i розваживши його наперед, то це саме Ел Гачiнс того ранку, з наказу начальника в’язницi, у самотиннiй камерi номер один. Вiн позбавив мене навiть тоi дещицi простору, що менi iнодi щастило затаiти; i коли мое тiло стало безвладне й безборонне, вiн щосили натиснув ногою на спину i так стягнув мене, як нiхто досi.

Тендiтна оболонка, в якiй мiстилися моi життевi органи, була так немилосердно стиснута, що я одразу вiдчув над собою подих смертi. Але в менi зберiглося чудо моеi вiри: я був певен, що не вмру. Я знав, кажу, знав добре, що не вмру. Голова менi паморочилася, серце калатало так, що його удари вiддавались вiд нiгтiв на ногах аж до кiнчикiв чуба на головi.

– Либонь, тiснувато, – неохоче визнав капiтан Джемi.

– Дурницi, – заперечив лiкар Джексон. – Я вас запевняю, що йому нiчого не станеться. Вiн iз крицi. Правду кажучи, йому давно б слiд гигнути.

Начальник Есертен заледве спромiгся просунути пальця мiж шнурками та моiм тiлом. Проте йому цього було мало: вiн наступив на мене ногою i, спираючись на неi всiею вагою свого тiла, потягнув за мотуз. Проте не змiг нiскiльки витягти.

– Скидаю перед тобою шапку, Гачiнсе, – сказав вiн. – Ти свое дiло знаеш. Перекиньте його тепер, нехай я погляну.

Вони перекинули мене на спину. Я подивився на них витрiщеними очима. Я певен був, що якби мене так стиснули вперше, то я неодмiнно помер би вже за десять хвилин. А тепер я був дуже вправний. Мав за собою тисячi годин у сорочцi, а крiм того, вiрив у те, що сказав менi Морел.

Ну, смiйся! Смiйся, хай тобi чорт! – гаркнув начальник в’язницi. – Де ж та твоя усмiшка, що ти нахвалявся?

Моiм легеням не ставало повiтря, i я задихався, серце мое мало не лопало, голова паморочилась, проте в мене вистачило сили усмiхнутися начальниковi в обличчя.




Роздiл ХІ


Грюкнули дверi й вiдрiзали мене вiд усього, лишивши лише трошечки свiтла. Я лежав сам на спинi. Усякими засобами, яких я добирав, коли мене зашнуровували в пекельну сорочку, я дюйм за дюймом пересунувся по пiдлозi так, що носаком чобота на правiй нозi мiг торкатися дверей. Це була велика втiха. Я вже не вiдчував себе таким без краю самотнiм. Як буде треба, я зможу перестукуватися з Морелом.

Проте начальник Есертен, мабуть, дав наглядачам суворий наказ, бо коли я врештi спромiгся вистукати Мореловi, що намiряюся зробити його спробу, вони перешкодили йому вiдповiсти. Мене наглядачi тiльки лаяли, бо я був уже зв’язаний на десять днiв i нiякою бiльшою карою вони не могли менi погрозити.

Пригадую, що тодi я звернув увагу на надзвичайну яснiсть свого розуму. Тiло страждало, як i завжди, вiд нестерпноi муки, але розум ставився до неi пасивно, i на страждання я звертав не бiльше уваги, як на пiдлогу пiдi мною або на стiни навколо мене. Нiколи ще людина не була у вiдповiднiшому для Мореловоi спроби душевному й розумовому станi. Звiсно, найбiльше до цього спричинялась моя виснаженiсть, але було й ще щось. Я давно вже привчив себе забувати про бiль, позбувся й страху, й сумнiвiв. Усю силу своеi душi я вклав у вiру, що воля пануе над тiлом. Мiй пасивний стан скидався швидше на сон i водночас був близький до найвищого ступеня екзальтацii.

Я взявся зосереджувати свою волю. Тiло мое вже почало нiмiти й терпнути вiд затриманого кровообiгу. Усю увагу я скерував на мiзинець правоi ноги i, напружуючи волю, наказував йому перестати жити в моiй свiдомостi, померти для мене, тому що менi, його господаревi, вiн не потрiбний. Я страх як натужувався; Морел попередив, що так повинно бути. Проте я нiтрохи не мав сумнiвiв. Я знав, що палець замре, i вiдчув, як вiн завмер.

Силою своеi волi я вилучав iз життя суглоб за суглобом.

Далi пiшло легше, тiльки, на жаль, повiльно. Суглоб за суглобом завмирали пальцi на ногах; потiм поступово завмерли ступнi, тодi колiна.

Я був такий збуджений, що не радiв навiть своему успiховi. Я знав тiльки одне, що примушую власне тiло вмирати, i весь вiддався цiй метi, не думаючи нi про що. Я виконував свое завдання, мов той муляр, що кладе цеглину до цеглини, i дивився на цю працю, як на щось звичайне, – як муляр на свою роботу.

За годину тiло мое було мертве по стегна, а тодi завмирання посунулося далi вгору.

І лише коли воно дiйшло до рiвня серця, уперше моя свiдомiсть потьмарилась. Злякавшись, щоб не втратити ii зовсiм, я спинив смерть на цьому мiсцi й усю увагу зосередив на руках. У головi менi знову прояснилося, i я швидко змертвив руки й плечi.

Тепер мое тiло було вже все мертве, опрiч голови й невеличкоi мiсцини в грудях. Удари стисненого серця не вiддавалися бiльше в мозковi. Воно билося рiвно, хоч i слабенько. Якби я такоi хвилини мiг радiти, то зрадiв би, що нiчогiсiнько не вiдчуваю.

Вiдтодi, однак, моi переживання рiзняться вiд Морелових. Машинально напружуючи волю, я почав упадати в дрiмоту, як це завжди бувае на межi мiж сном та дiйснiстю. Менi почало здаватися, нiби мiй мозок дивовижно збiльшуеться, але тiльки мозок, а не череп. Часом миготiли якiсь iскри, спалахували виблиски свiтла, нiби навiть я, володар свого тiла, на мить переставав iснувати, але вiдразу по тому я знову ставав самим собою, усе ще зв’язаний тiлесною оболонкою, яку змушував помирати.

Найбiльше бентежило мене збiльшення мозку. Я вiдчував, що вiн, як i перше, обмежений черепом, а проте здавалося, наче його об’ем уже вийшов за межi черепа й поширюеться далi. Заразом у мене було ще одне найдивнiше вiдчуття, якого я нiколи досi не мав. Час i простiр у моему сприйняттi страшенно розтягалися. Навiть не розплющуючи очей, я знав, що стiни моеi малесенькоi камери розступились i вона стала подiбна до величезноi аудиторii. Поки я розмiрковував над цим явищем, стiни розступалися щораз ширше. На хвилину в головi менi майнула химерна думка: коли так розсунеться уся Сан-Квентiнська в’язниця, то незабаром ii надвiрнi стiни з одного боку ввiйдуть у Тихий океан, а з другого – угородяться в Невадську пустелю! За цiею думкою майнула й друга, така сама безглузда: якщо матерiя могла пройти крiзь матерiю, то, можливо, стiни моеi камери вже пройшли крiзь стiни в’язницi, i я опинився на волi. Це була, звiсно, химерна фантазiя, нi на хвилину я не забував цього.

Час теж якось дивно розтягався. Серце стукало через великi промiжки. Я розважався тим, що почав рахувати, скiльки минае секунд мiж ударами. Перший раз, дуже добре пам’ятаю, я налiчив сто, потiм промiжки подовшали, i я втомився лiчити.

Поки iлюзiя розтягнення часу й простору дедалi зростала, я, дрiмаючи, обмiрковував нову поважну проблему. Морел казав, що вiн визволився вiд свого тiла, убивши його, або, правильнiше, вилучивши його зi своеi свiдомостi, що, власне, те саме. Тепер мое тiло майже цiлком завмерло, i я був певен, що, скупчивши волю на останньому, ще живому, клаптиковi, я доведу i його до змертвiння. Проте тут виникав новий клопiт, адже Морел не попередив мене, чи треба менi змертвити й голову? І коли я це зроблю, то чи не помре навiки тiло Дерела Стендiнга, незалежно вiд того, яка доля спiткае його душу?

Я ризикнув змертвити й серце, що ледве билося. Натуживши волю, я вiдразу домiгся свого. У мене не стало нi серця, анi грудей. Лишився самий розум, душа, свiдомiсть, – звiть це, як хочете, i жило воно у туманному мозковi, що хоч мiстився всерединi мого черепа, а проте все зростав i вийшов поза його межi.

І раптом я блискавкою полинув кудись у свiти. Стрибок – i я перекинув покрiвлю тюрми, неба Калiфорнii й опинився десь мiж зорями. Я свiдомо кажу «мiж зорями», бо мандрував серед них. Я бачив себе дитиною. Мене оповивала легка серпанкова тканина дуже нiжних вiдтiнкiв, що виблискували у холодному зоряному свiтлi. У цьому, безперечно, вiдбилося мое хлоп’яче враження вiд одягу циркових акторiв й уявлення про одяг малих янголят.

Та хоч там як, а в такому вбраннi я блукав мiж зорями, пiднесений свiдомiстю, що передi мною далека дорога, що в кiнцi ii я знайду всi космiчнi формули й осягну остаточну таемницю всесвiту. Я тримав довгу скляну паличку. Кiнцем ii менi треба було торкатися кожноi зiрки, повз яку я пролiтав. І я напевне знав, що коли пропущу хоч одну зiрку, то навiки впаду в безодню i буду каратися за цей непробачний грiх.

Довго я мандрував мiж зорями. Коли я кажу «довго», то мусите пам’ятати, що час дуже розтягався в моiй уявi. Столiттями я блукав у просторах, упевнено й нехибно торкаючись кiнчиком скляноi палички кожноi зiрки. Мiй шлях щодалi яснiшав, i я наближався до неосяжноi мети безмежноi мудростi. Але я й на хвилину не дурив себе. Я не був якимсь iншим моiм «я». Весь час я був свiдомий, що я Дерел Стендiнг, i що це я мандрую мiж зорями й торкаюся iх своею скляною паличкою. Одне слово, я знав, що в цьому не було нiчого реального, нiчого такого, що коли-небудь траплялося чи могло трапитись у дiйсностi. Усе це було не що iнше, як чудна оргiя уяви, яка бувае тодi, коли людина сп’янiе, чи коли марить, чи навiть у звичайному снi.

Я весело ширяв собi небесними просторами, i ось якось моя паличка не торкнулася одноi зорi. Ураз я зрозумiв, що вчинив великий грiх. І тiеi ж митi мене приголомшив удар, потужний, владний, невблаганний i неминучий, як залiзна п’ята долi, аж луна покотилася всесвiтом. Уся зоряна система заiскрилася, завирувала i спалахнула полум’ям.

Тiло мое шматнула гостра, рвучка мука. Я знову був Дерел Стендiнг, довiчно ув’язнений, що лежав у пекельнiй сорочцi. Я знав, через що повернувся назад. То Ед Морел iз камери номер п’ять покликав мене своiм стуком.

Тепер я спробую пояснити вам, як для мене розтягнулися час i простiр. Потiм, через кiлька днiв, я спитав Морела, що вiн тодi хотiв менi сказати. Виявилося, що вiн просто запитав: «Як ти там, Стендiнгу?» Вiн стукав дуже швидко, користаючись нагодою, що наглядач був у iншому кiнцi коридора. Ще раз скажу: стукав вiн дуже швидко i, – звернiть увагу! – мiж першим i другим стуком я був ще геть далеко, я мандрував ще мiжзоряними просторами, одягнений у легке вбрання, i торкався скляною паличкою кожноi зiрки, я ще мчав до тих неосяжних формул, що з’ясували б менi остаточну таемницю буття. І як перше, минали цiлi сторiччя. Тодi почувся поклик – тверда п’ята долi, i гостра, рвучка мука повернула мене знову до моеi камери в Сан-Квентiнi. То Ед Морел постукав удруге. Промiжок мiж першим та другим стуком не мiг бути довший як пiвсекунди. А для мене так неймовiрно розтягся час, що за цi пiвсекунди я промандрував мiж зорями цiлi сторiччя.

Я знаю, читачу, що все це здаеться тобi нiсенiтницею. Погоджуюсь. Воно нiсенiтниця. А проте, я все це пережив. Для мене воно таке саме реальне, як i той змiй, що його людина бачить у гарячковому мареннi.

Та хоч би там що, а Мореловi треба було не бiльше двох хвилин, щоб простукати свое запитання. А для мене мiж його першим стуком i останнiм минули епохи. Однак тепер я вже не мiг так радiсно, як перше, мандрувати зоряним шляхом, на ньому чатував страх перед неминучим покликом, що кине мене назад, до жорстоких мук пекельноi сорочки. І епохи моiх блукань серед зоряних просторiв стали епохами страху.

І весь час я знав, що це Ед Морел своiм вистукуванням так немилосердно прив’язуе мене до землi. Я хотiв звернутися до нього, просити його, щоб вiн перестав, але я так старанно вилучив свое тiло з свiдомостi, що не мiг його воскресити. Воно лежало в пекельнiй сорочцi мертве, хоч я ще жив у його черепi. Марно напружував я волю, щоб нога моя послала звiстку Мореловi. Я собi доводив, що маю ногу. Одначе я так досконало вилучив свое тiло, що, по сутi, цiеi ноги не iснувало.

А тодi, – тепер я знаю, що Морел просто перестав стукати, – я знову полинув своiм зоряним шляхом, i нiхто мене по вертав назад. Потiм, усе ще мандруючи, я вiдчував, що засинаю, i який же то був чарiвний сон! Час вiд часу ввi снi я рухався, – авжеж! Ви тiльки вдумайтесь у це слово: «рухався»! Я ворушив руками й ногами, вiдчував дотик чистих простирадл до свого тiла, менi було затишно. Це було пречудово! Як людина, помираючи зi спраги в пустелi, бачить марева – дзюркотливi водограi, прохолоднi кринички, – так i я бачив, що визволився з пекельноi сорочки, що замiсть бруду навколо мене чистота, i замiсть моеi поморщеноi, мов пергамент, шкiри, – здорова, гладенька, як оксамит. Але зараз ви переконаетеся, що моi марева були й iнакшi.

Я прокинувся. О, я вже не спав, а тiльки лежав iз заплющеними очима. І прошу вас, зрозумiйте: усе, що трапилося потiм, нiтрохи не здивувало мене. Усе видавалося цiлком нормальним i природним. Запевняю вас, що я був самим собою. Проте вже не Дерелом Стендiнгом. Вiн так само не мав нiчого спiльного зi мною, як i його суха, поморщена, мов пергамент, шкiра з моею, свiжою та м’якою. Я не знав нiякого Дерела Стендiнга, та й не мiг його знати, бо вiн тодi ще не народився, та й мав народитися аж за декiлька сторiчь. Одначе ви самi зараз переконаетеся.

Я лежав iз заплющеними очима i лiнькувато прислухався. Знадвору долинав рiвномiрний цокiт кiнських копит по брукiвцi. Часом бряжчала зброя i металевi оздоби на конях, i я зрозумiв, що повз моi вiкна вулицею проiхав загiн кiнноти. Я знiчев’я мiркував, хто б то мiг бути. Вiдкiлясь, – зрештою, я знав, що з подвiр’я заiзду, – знову почувся цокiт копит i нетерпляче iржання. Я впiзнав, що це чекае мiй кiнь.

Почулася хода. Хтось ступав нiби обережно, а проте навмисне тупав, виявляючи свiй таемний намiр, збудити мене, якщо я сплю. «Хитрий старий!» – усмiхнувся я сам до себе.

– Понсе, – озвався я, не розплющуючи очей, – швидше води, холодноi, цiле вiдро! Сю нiч я забагато випив, i тепер менi горить усерединi.

– Та й спали теж забагато, – пробурчав старий, подаючи менi кухоль води, загодя принесений.

Я сiв, розплющив очi, узяв обiруч кухля з водою i, жадiбно припавши до нього губами, подивився на Понса.

Тепер звернiть увагу на двi речi: я розмовляв французькою мовою i не дивувався цьому. Тiльки опiсля, коли я знову опинився у своiй самотиннiй камерi та згадував усе те, про що оце пишу, – я збагнув, що розмовляв французькою, i то добре. А я, Дерел Стендiнг, що пише тепер цi рядки у вiддiленнi для вбивць у Фолсомськiй в’язницi, знав французьку мову лише в обсязi програми середньоi школи, тобто читав, але розмовляти зовсiм не мiг. Я не вмiв би навiть вимовити як слiд французькi назви у меню.

Та вернiмося до мене в кiмнату. Понс був маленький худенький дiдок. Вiн народився в нас у домi, я це знав, тому що того дня, який я описую, випадково про це згадували. Вiн мав добрих шiстдесят рокiв. Був беззубий, але бадьорий i моторний, дарма що кульгав, якось кумедно пiдскакуючи. Проживши з нами цiле свое життя, вiн дозволяв собi бути з усiма запанiбрата. Вiн служив у мого батька ще ранiше, нiж я навчився ходити, а як батько помер, то вiн перейшов до мене. Саме того дня Понс оповiдав менi про це. Ногу йому скалiчило на вiйнi в Італii, пiд час кавалерiйськоi атаки. Ледве вiн устиг був витягти мого батька з-пiд кiнських копит, як його вдарили списом у стегно, i вiн сам попав пiд копита. Батько, бувши при пам’ятi, але безпорадний через рани, бачив усе те. Таким чином Понс здобув собi право бути мало не зухвалим iз нами, принаймнi зi мною, сином мого батька.

Понс докiрливо похитав головою, побачивши, як жадiбно я п’ю воду.

– Чули, як вона кипiла менi в горлi? – засмiявся я, вiддаючи йому порожнього кухля.

– Викапаний батько! – безнадiйно мовив вiн. – Проте ваш батько згодом усе-таки дечого доброго навчився, а ви навряд чи навчитесь.

– Еге, навчився, коли йому живiт не давав пити, коли вiд одного ковтка його аж вивертало, – дражнив я старого. – Не штука не пити, коли не годен!

Поки ми розмовляли, Понс поскладав бiля лiжка те, що я мав сьогоднi одягти.

– Пийте, пийте собi, пане, – мовив вiн, – вам не завадить. Помрете iз здоровим шлунком.

– Ви хочете сказати, що вiн у мене залiзний? – Я вдавав, нiби не розумiю, на що вiн натякае.

– Я хочу сказати… – почав вiн знову, але, збагнувши, що я його дражню, замовк, надув своi поморщенi губи й повiсив на бильце стiльця мiй новий плащ iз соболiв. – Вiсiмсот дукатiв, – ошкiрився вiн, – тисяча кiз i сотня ситих бикiв за плащ, щоб вам було тепло. Цiлих два десятки ферм на спинi мого шляхетного пана.

– А ось тут цiла сотня добiрних ферм, та ще й замок або два на додачу, а то й палац, – сказав я, торкаючись рукою до шаблi, що ii вiн саме клав на стiлець.

– Ваш батько також здобув усе дужою рукою, – дорiкнув Понс, – але вiн умiв берегти здобуте.

Старий замовк, зневажливо показуючи на мiй новий червоний атласний камзол, – надзвичайно гарний, тiльки дуже дорогий.

– За оце шiстдесят дукатiв! – не вгавав Понс. – Ваш батько радше б вiддав усiх кравцiв та юдеiв iз цiлого християнського свiту на потiху сатанi, анiж заплатив би такi грошi.

Отак весь час, поки ми вдягались, тобто поки Понс допомагав менi вдягатись, ми з ним пiд’iдали один одного.

– Я бачу, що ви, Понсе, не чули останньоi новини? – хитро закинув я.

Старий нашорошив вуха. Вiн любив усякi плiтки.

– Останньоi новини? – перепитав вiн. – Може, щось про англiйський двiр?

– Нi, – я похитав головою, – але, мабуть, це тiльки для вас новина, а всi решта вже ii знають. То ви справдi не чули? Грецькi фiлософи шепталися про неi ще двi тисячi рокiв тому. Через цю ж новину я i став носити двадцять заможних ферм на спинi, через неi живу при дворi й чепурно вбираюся. Бачите, Понсе, свiт – це найпаскуднiше мiсце, життя – найсумнiша рiч, усi люди вмирають, а коли помруть, то вони, звiсно, мертвi. Отже, щоб урятуватись вiд туги й лиха, нинiшнi люди, такi, як я, шукають утiхи, забуття й шалених розваг.

– Ну, а новина, пане? Про що шепталися фiлософи в давнину?

– Про те, що Бог помер, Понсе, – вiдповiв я врочистим голосом. – Невже ви не чули? Бог помер, незабаром i я помру, тож i ношу на плечах двадцять заможних ферм.

– Нi, Бог живий, – палко заперечив старий, – i Царство Його наближаеться. Кажу вам, пане, воно вже близько. Може, й завтра, i тодi земля загине!

– Так казали люди й у давньому Римi, Понсе, коли Нерон робив iз них живi смолоскипи собi на втiху.

Понс жалiсливо подивився на мене й сумно мовив:

– Надмiрне знання народжуе немiч. Я завжди опирався. Проте вам, звiсно, треба було зробити по-своему i тягати моi старi кiстки iз собою. Вивчати астрономiю й арифметику у Венецii, поезiю та всi отi iталiйськi штучки у Флоренцii, астрологiю в Пiзi, а в тiй краiнi божевiльних, у Нiмеччинi, – уже й не знаю що. Хай би iх чорт узяв, тих фiлософiв! Я вам кажу, пане, я, Понс, ваш служник, кволий, темний у письмi дiд, я кажу вам, що Бог е, i незабаром прийде час, коли ви станете перед ним. – Вiн раптом замовк, щось, мабуть, згадавши, i додав: – Вiн тут, той священик, про якого ви казали.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=51325812) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Сноски





1


Вордсворт, Вiльям (1770–1850) – англiйський поет-романтик. Вашiнгтон, Джордж (1732–1799) – видатний американський полiтичний дiяч, перший президент США. Замолоду багато подорожував.




2


Вiйна 1812 року – мiж США та Англiею.




3


У нашiй останнiй вiйнi. – Йдеться про вiйну 1901 року, унаслiдок якоi США придушили Фiлiппiнську республiку.




4


Агорафобiя – хворобливий острах перед просторiнням.




5


Давидова вежа i далi – Яффська брама – архiтектурнi пам’ятки давнього Єрусалима.




6


Самарiя – мiсто-держава у давнiй Палестинi.




7


Голгофа – мiсце страти злочинцiв у давньому Єрусалимi; тут нiбито розiп’ято Ісуса Христа.




8


Гааз – реальна особа, вiдомий льотчик початку ХХ ст. Новий Єрусалим – iдеал праведного життя у християнськiй богословськiй лiтературi.




9


Голконда – середньовiчна держава в пiвденнiй Індii. Переносно – джерело великого багатства.




10


Святий Іполiт (бл. ІІІ ст.) – дiяч християнськоi церкви. Плотiн (205?–270) – римський фiлософ-неоплатонiк. Атенодор – iм’я двох фiлософiв-стоiкiв І ст. до н. е.




11


Гроцин, Вiльям (1446?–1519) – англiйський учений, знавець античноi Грецii, друг Еразма Роттердамського (1469–1536), вiдомого гуманiста доби Вiдродження.




12


Полковник де Рошас, Ежен (18З7–1914) – французький експериментатор-психолог, що у своiх псевдонаукових творах обстоював iдею «переселення душ».




13


Стейнтон Мозес – психiчно хворий, який у своiх мареннях нiбито перевтiлювався в тих iсторичних осiб, що ними вiн був у попереднiх своiх iснуваннях.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения